Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Русана вклякла на місці, судомно вчепилася руками у підвіконня й ніяк не могла їх розтиснути. Хто? Чому? Навіщо? Вершники оборонялися з усією майстерністю, яка у них виробилась за роки битв, але і вони не могли впоратися з такою кількістю нападників.
«І чого ж я чекаю?» — промайнула блискавична думка, й Русана втретє стала Дзеркалом.
Вона не бачила, як з-посеред сірих тіней виділилась одна, скочила на стіну, мов павук подерлася по ній на дах, поповзла до Русаниного вікна…
Із заплющеними очима Русана почала намацувати жмути темряви внизу. Потягнулась до них руками, та щойно хотіла вхопити одного, як її вдарили. Відчула на обличчі щось липке, а потім прийшов біль. Вона поповзла до дверей, та наштовхнулась на перешкоду. Відняла руку від очей і розрізнила перед собою дві ноги.
— Не втечеш! — почула вона знайомий голос.
Спробувала підвестися, але другий удар остаточно забрав її сили. Падаючи у темряву, вона згадала, чий цей голос. Викула.
Виборсавшись із тенет непритомності, прошепотіла:
— Чому?
— Чому? Ти питаєш чому? А тому, що ти прийшла й пішла, а мені у цьому селі жити! А тому, що зараз ви — сила, а після вас силою знову стане війт. І якщо я не буду з ними зараз, потім мені кінець! Війт не прощає образ нікому! Навіть Ахрумановим Вершникам!
Чорна прірва роззявила пащеку. Червоні полум’яні язики виривалися з неї і болюче палили шкіру. Та за мить Русана зрозуміла: то не полум'я, то справжні велетенські язики лижуть її тіло. Ні, вона не падає! Це вони тягнуть її униз! Вони обвивають тіло, палять і печуть отруйною слиною, й тягнуть, тягнуть, тягнуть донизу. А там — страшні білі зуби, готові розжувати, перемолоти, перекришити, розчавити. Червона смердюча горлянка хоче випити і проковтнути-проштовхнути у велетенський брудний шлунок…
Русана відчула слизькі доторки. Спробувала ворухнутись. Важке тіло міцно притисло її до підлоги.
— О! Тобі подобається? — почула збуджений голос.
— Відпусти мене! — думала, що крикнула, але насправді прошепотіла.
— От скінчимо, то й відпущу!
Краєм ока вона побачила, що у віконній проймі з’явилася чорна постать. Викула нічого не бачив і не чув, крім власної хтивості, тому не зрозумів, що сталося, коли гостре лезо розрубало йому хребта.
Русана згадала: там, біля озера, вона не звернула уваги на Викулу, всі сили кинувши на нападників. І він лишився з чорною душею…
— Треба вибиратися звідси. Моїх нікого вже немає! — крикнув Боримисл.
— Вони їх?…
— Усіх!
Чорна прірва знову відкрилася перед Русаною. Обличчя Вершників попливли перед нею. Перший, другий, третій, четвертий, п'ятий… Вони пливли не у прірву — вгору. Назустріч полинуло блакитне сяйво, підхопило… Вони спокутали свою провину за довгі криваві роки. Вони пішли за неї на смерть. І вже ніколи не повернуться з того вічного шляху…
— Допомагай мені! Треба вікно зачинити, а тоді — через дах!
— Я стану Дзеркалом. Але ж я вже очищала їх?
— Це інші. Найманці. Гайда! А я спробую по-своєму.
Боримисл відломив від ліжка масивну ногу, і почав нею бити у стелю. Та посипалася білими клаптями і шматками глини.
Русана ж укотре стала Дзеркалом. Навколо побачила чорні плями і почала висотувати з них ту чорноту. Полетіли чорні клапті у простір, та замість зникнути, вони прилипли їй до рук, вчепилися в тіло, обкрутили голову. Злякавшись, вона заборсалась у тих чорних клаптях, але що більше вона борсалася, то чіпкіші вони ставали, то сильніше прилипали, то більше робилося.
Холодно. Чорна прірва потяглася до неї.
Там, на її дні, лежала Викулина голова. Вона реготала і висолоплювала довгого тонкого язика зі шпичаком на кінці. Той язик піднімався, тягнувся… завмер, згорнувся, мов змія, похитався з боку в бік, прицілюючись, і метнувся до серця.
— Я не зневірюся в людях! — крикнула Русана в темряву. — Я вірю в людину! В її доброту!
Язик не зміг її торкнутися, відкинутий назад страшною силою. Клапті темряви відступили. Розпалися. Русана витримала цей двобій. Але сил на інший не вистачило.
Боримисл забарикадував вікно. Двері ще раніше зачинив Викула. Вони стали бранцями замкненої кімнати, в яку з боку вікна і дверей рвалися озброєні люті селяни, сп’янілі від своєї перемоги, від гордощів з того, що вбили п’ятьох Ахруманових Вершників. Не було зараз у їхніх серцях страху перед майбутньою карою. Лише лють. І вони кричали, лаялися, грюкали у двері, погрожували, вибивали їх довбнями, лупили у них сокирами. Боримисл пробив стелю й піднявся на горище.