Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Ага. І не самі. Подивись-но, хто там коло нього йде?
Радмила придивилась — і ахнула.
— Злидень! Матінко моя, до чугайстра причепився! Зараз заведе його у пастку, обсядуть — до віку не скине. Рятувати треба!
— Чекай, бабо! Бач — не дуже чугайстер його й страхається. Он як любо балакають…
— Та що балакають? Обкручує його, гадина! Заговорює… Він же ніколи в наших лісах не був. І про злидні наші не чув нічого…
Стара скочила на ноги, схопила важезного дубового сучка і прудко помчала на злидня. Дід Владо аж рота роззявив від несподіванки.
«Ось що буває, коли твоя жінка вірить у казки!» — подумав він, крекнув і собі підвівся: треба ж бо рятувати. Та кого? Чи то бабу, чи то злидня, чи то чугайстра, чи то себе від її гніву за те, що не побіг за нею?
Вона забула, що таке день і що таке ніч. Не було більше трави, дерев, сонця. Не було нічого! Лише холод!
Кашляла. Рвучко хапала повітря. Хотілося, щоб усе скінчилось. Щоб не було болю, страху, холоду. Щоб стало тепло.
Але ні! Холод… Вона йому потрібна. І він змусить її пройти все й вижити. Змусить! Змусить!
Її нігті впивалися в долоні. Ходила колами, щоб втримати тепло в тілі. Розмахувала руками, нагиналася, присідала і стрибала. Але тепло зникало, втікало — разом з надією…
Де веселка після лагідного літнього дощу? Де роса на соковитій траві? Де ранок, повний туману й обіцянок? Де вечір, багаття і пісні? Де сонце-Ярило, гаряче і спокійне? Де холодний, але від того ще вродливіший місяць? Де друзі, до плеча яких можна притиснутися, коли холодно? Де надія? Де життя? Де радість?
«Немає… Нічого немає…» — почула вона тихий, скрадливий голос.
«Немає, — подумала вона. — Немає… НІ! ТАКИ Є!! ЦЕ ВСЕ Є, І БУДЕ! ЩОЙНО Я ВИБЕРУСЯ ЗВІДСИ!»
5
Багаття весело потріскувало. Червоні жаринки підморгували чотирьом постатям, які сиділи круг нього і неквапно вели розмову.
— Він буде жити. Виборсається. Сильний. Ви все вчинили правильно, робіть так і далі. Я тільки додав йому життєвої сили, — сказав Віт.
— То скоро він зможе ходити? — спитав Владо.
— Думаю, тижнів за два-три, — відповів Віт і відхилився вбік, бо майнув вітерець і його обдало жаром і димом.
— А здорово ви нас налякали! — раптом вигукнув Бось і засміявся.
— Ага. Я собі йду, аж чую, щось кричить, біжить назустріч… Це зараз смішно, а тоді я, скажу по-правді, злякався, — й собі усміхнувся Віт.
Владо глянув на зніяковілу Радмилу і пригорнув її до себе:
— Так, вона в мене така! Бойова!
— Та що ви… Бачу, йде чугайстер. Такий, як у казках розповідають. А коло нього — злидень крутиться. А ви б про що подумали? То я й побігла його рятувати… — Стара втупилася у вогонь.
— Ха-ха, — засміявся дід. — А я сиджу й думаю, кого рятувати. Ха-ха-ха…
І всі вибухнули сміхом, згадуючи ту кумедну бійку. Коли притихли, Віт серйозно спитав:
— Він щось казав про Ахрумана?
— Ми знаємо не більше від вас. Знайшли ми його неподалік…
І Радмила розповіла все, що знала про знайденого воїна. Віт із Босем уважно слухали. Ловили кожне слово.
— А він нічого не казав про ще одну дівчину?..
— Ні, лише Русану згадував. І Ахрумана. А себе назвав Боримислом.
— Може, зелене волосся? Щось про русалок? Воду? — допитувався Бось.
— Та нічого, — одностайно відповідали старі.
На ранок домовилися, що ті покажуть, де знайшли Боримисла.
Землянка виявилась затісна для всіх, і Віт із Босем зголосилися спати надворі:
— Ми вже не одну ніч так ночуємо. Тепло ще. І каміння від вогнища нагрілося…
— Думаєш, натрапили на слід? — спитав Віт злидня.
— Хочу в це вірити. Дуже вже дивний цей воїн. Ахруманові вершники так не поводяться. Навіть коли поранені. Вони не кличуть ніяких Русан…
Ніч розкрила над ними свої крила. Безхмарне небо. Прозоре повітря. Палахкотять зорі. Повільно повзе своїм навіки відміряним шляхом місяць, штовхає ніч перед себе, а позаду тягне невидимою мотузкою новий день.
6
На галявині все ще лишалися сліди відьмацької битви. Розпанахані борони, вигоріла трава, зламане гілля… Не співають на цій галявині птахи, не сюрчать коники…
Віт із Босем задумливо ходили між слідів, уважно їх вивчаючи. Кожен по-своєму: Бось зазирав у кожну шпаринку, Віт принюхувався до повітря, час від часу погладжуючи руками щось невидиме. Старий Владо тримався від галявини подалі. Він лише здалеку вигукував: