Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
24
Цілу ніч Рутенія то втікала від когось, то наздоганяла. Бігала темними залами, печерами, повними павутиння й затхлого духу. Навкруги лунали крики, голосіння, виття…
Прокинулася — немов виринула з-під води і вдихнула на повні груди. Потім вибігла на двір і завмерла від зимного повітря. Зробила кілька різких рухів, зігріваючись, і підбігла до балії з водою. Скинула сорочку, набрала повне відро води і вилила на себе. На мент усе завмерло, велетенська голка прохромила тіло від голови до п’ят… і прийшло палюче тепло.
— Агов! Сплюхи! Пора вставати! Дорога чекає! — радісно крикнула вона, влітаючи у хату.
— Ага… зараз… ще трішечки… — перевернувся на інший бік Золота.
— Так… дорога… треба йти… — прошепотів Віт.
— К-г-х-м-р-п… — донеслося з кутка, в якому справ злидень.
Рутенія вилетіла з хати, вхопила відро води і повернулась. Набрала води в рот і щосили пурхнула на Золоту.
— А-я-й! — крикнув той і впав з лави. — Що ти робиш?
— Кажу ж, пора вставати! Хто хоче отримати повне відерце?
Охочих не знайшлося. Всі посхоплювалися й за мить були готові вирушати. І якраз вчасно, бо знадвору донеслося шарудіння.
— О! Ви вже прокинулись! Молодці! — вигукнув Данко.
На сніданок їм дали коржі з молоком, а потім Данко вивів їх у двір, де вже стояли троє коней. Двоє високих, ставних, і один невеличкий, в половину інших.
— Ось одяг. Даємо вам вовчі хутра, вони теплі, захистять від холоду й дощу. Там, у сумках, ще теплі ковдри. Повсюдно водяться вовкулаки й упирі — тож тримайте бартки. Вони захистять вас. У цих торбах, — Данко показав на білі полотняні торбинки, — мольфарський хліб. Його можна їсти тричі на день, і він тоді не скінчиться аж до самого кінця вашої подорожі. Тільки ж глядіть: лише тричі на день. Можна менше — більше не можна.
25
Вони втекли. Вдалося. Тепер вони стояли на березі річки, і Русана плакала.
— Чого ж воно так сталося? Чому вони так з нами?.. Ми ж добра хотіли… Я розумію війта, селян… Я розумію їх! Розумієш? Але Викула?! Що сталося? Як? Навіщо? Я бачила чорну прірву, язики вилазили з неї і тягли углиб! Та прірва — зневіра! Я майже зневірилась у людях! І через ту зневіру я нічого не могла вдіяти! Мені стало сил вижити, але не стало, щоб витягти з неї інших! В мене немає сил на добро! НЕМАЄ!!!
Боримисл обійняв її за плечі:
— В тебе вистачило сил на мене!
— То було раніше.
— Я всього лише воїн, але я знаю, що сила — вона різна. Все, що ти робиш, — це прояв Великої Сили. Не важить, як ти це робиш, важливо, що й заради чого!
— Заради людей! Заради людей! А вони мене, як Викула, до землі!
— Не заради когось! А заради себе! Добро — воно в тобі! І ти хочеш його нести! От і неси! А я поможу, як зможу. Ми є тими, ким є. І робимо у цьому світі те, що можемо. І гляди, з цих тисяч дрібних зусиль народиться щось хороше. А ні — то й ні. Ми робили те, що хотіли, і були з того щасливі.
— Молодець! Розумник! Яка палка промова! — почули вони холодний голос.
Русана заціпеніла. Пташки перестали співати, цвіркуни стрибати, мошка літати. Боримисл заступив собою Русану, витяг шаблю і розвернувся у бік голосу.
З-за дерева вийшов високий чоловік у чорному плащі з накинутим на голову каптуром.
— Он як ти тримаєш клятву вірності! Он як ти вірно мені служиш, Боримисле! Зрадник!
— Клятва злу — тепер не моя клятва! Я зрікся тебе, твоїх справ і всього з тобою пов’язаного! Я тепер інший!
— Ха-ха-ха! — шипіння переросло у лютий сміх. — Он ти який хоробрий. А куди ділося те, що сиділо у тобі, що роками ти його живив новими смертями, новими жертвами?
Боримисл мовчав.
— Відступися! Віддай мені її, і, може, я подарую тобі життя!
Боримисл мовчав.
— Що ж! Ти сам обрав свою долю. Я позбудуся тебе власноруч. Так буде веселіше! — Ахруман розреготався і видобув з-під плаща чорну шаблюку.
Шаблі зі свистом краяли повітря. Залізо зітнулося раз, другий, третій… Снопи іскор полетіли навсібіч. Вороги розійшлися на мить, випробувавши один одного на міцність і тепер кружляли, приглядалися, шукали слабинку в обороні.
Русана притислася до тонкого і вузлуватого граба. Ноги прилипли до землі, а руки до дерева. Два вихори носилися по галявині, але один з них був світлий, а інший чорніший чорного.