Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Боримисл не сподівався, що вона почує — розумів, що може бути або в Ахруманових руках, або мертва. Але живу чи мертву, він мав знайти її. Цю тендітну дівчинку, яка вирвала його з полону зла, випалила за мить ненависть, лють, страх, що з дитинства плекалися в ньому Вороном. А щоб знайти, мав видужати.
І могутній Боримисл, у минулому Ахруманів Чорний Вершник, слухняно віддався Радмилі, навіть не знахарці, не цілительці — просто добрій старій, що доживає віку в глушині лісу, подалі від людей, зі своїм супутником, буркотливим дідом Владом.
А рана гоїлася важко. Щойно Радмила покидала його, біль вертався. Дірявив іржавою залізякою тіло, копирсався коло серця. Варто було невдало поворухнутися — рана відкривалася й ганчірки мокріли. Він мав видужати!
— Кажеш, буде жити? — бурчав дід. — А от загнеться тут, і матимемо роботу. Доведи потім, що не ми його вбили…
— Він сильний… Мусить витримати… — скрушно хитала головою стара. — Якби ж сюди якого зільника, чи відьму…
— Ще чого? Теліпайся за стільки верст, плати гроші, вези його сюди, а потім ще й по голові отримаєш за те, що невчасно привіз! Та й немає у нас грошей!
— Ну, гроші, може, й не знадобляться — він же Вершник, — почала було Радмила, та Владо її перервав:
— Ага! А чого він поранений? Хто його хотів убити? Темна історія. Ти в нього питала? Може, його Ахруман покарав? І ми зараз чинимо злочин? Чому всесильний і всевідучий Ворон його покинув?
Не вперше вони так сперечалися, не вперше не дійшли згоди.
Вершника почало лихоманити. Він стогнав, марив, то кутався в ковдру, то метався, зриваючи пов’язку з рани.
4
За кілька днів Радмила не витримала:
— Ти як хочеш, а я пішла!
— Куди?
— По зільника! Я не можу йому допомогти, — вона кивнула на Боримисла. — Він помре без допомоги. Просто помре.
— От здуріла на старості років! Тьху на тебе! — Дід спересердя плюнув на землю. — Мов той реп'ях: як вчепиться, то вже надовго. Сиди! Я піду…
— Тут все, як ти любиш: сальце, хліб, цибулинка. І твоя тепла куфайка.
Дідові очі сердито зблиснули, він хотів щось сказати, та лише мугикнув.
— Що ти сказав? — ховаючи усміх, спитала вона.
— То це ти мені харч збирала?
— А то кому? — І весело засміялася.
— Ет, знаєш, як облупленого… — тихо і навдивовижу лагідно сказав дід.
— А то! Скільки вже разом, діду? Років з п’ятдесят буде?
— Шістдесят… — поправив він і вийшов із землянки.
Радмила ж повернулася до Боримисла. Протерла біле, рясно вкрите краплинами поту обличчя:
— Ну ось, скоро дід вернеться з підмогою. І все буде добре… Все буде добре… Ще день-два. Дід знайде зільника, той повідомить Ахрумана, нашого повелителя…
Боримисл різко підвівся з постелі, вхопився за її плече. Вона скрикнула від болю.
— Не треба зільника! — прохрипів він. — Не треба Ахрумана… Він не повинен… знати…
Потому ще кілька разів, мов крізь сон, пробурмотів:
— Не можна… Ахруману… не можна… Загину… Я мертвий… він думає… я мертвий… Не можна… — і затих.
Радмила прожогом кинулась надвір. Озирнулася. Побігла слідом за дідом.
«Він не міг далеко відійти,» — подумала.
Пробігла трохи, а тоді спинилася. Зрозуміла: не наздожене. Тоді набрала у легені повітря, і крикнула:
— Вла…
Чиїсь цупкі руки вхопили її ззаду і затулили рота:
— Тихіше ти, — сказав їй на вухо дід Владо.
— Ти що… — хотіла було вона його віддухопелити за дурні жарти, але він приклав пальця до вуст і зашипів:
— Ш-ш-ш-ш… Тихо… Туди дивись…
Збоку від них росли густі кущі. Дід прогріб у них дірку і покликав Радмилу. Вона припала до неї оком і завмерла… Лісом повільно йшов двометровий велетень у світлому одязі, з довгим молочно-білим волоссям. Здавалося, над головою у нього розливається сяйво. Вона десь бачила його… Бачила? Ні, не бачила. Чула. В материнських казках. Давно-давно… У казках…
Ще до Ахруманового приходу жили в цих лісах охоронителі. Любили танці, багаття і, як могли, допомагали людям. Взамін лиш вимагали не кривдити лісу, не вбивати дичини заради розваги. Коли ж хто порушував закони лісу, чекала їх нагла смерть. Розривали навпіл своїми довгими руками. Але вони зникли по Ахрумановому приході. Прокинулися одного разу люди, а їх немає…
— Та це ж…
— Знаю, чугайстер.
— Невже вони повернулися?