Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Прибічники та супротивники Хвильового говорили кожен про своє: супротивники — про ідеологічну чистоту, а прихильники — про потребу писати читабельну літературу. Представники войовничих груп, таких як «Гарт», «Плуг» та «Жовтень», усі без винятку почали оскаржувати закид, нібито їхня робота на селі була поверненням до «просвіти»[522]. Ті ж, кого вони зневажливо називали дрібнобуржуазними, зі свого боку звинувачували їх у спробі заглушити мистецькі ініціативи та наголошували на тому, що завданням літератури було продукувати книжки, які можна читати[523]. Такий собі діалог глухих привернув більше уваги, ніж будь-яке інше питання порядку денного. Київський диспут зібрав аудиторію з 800 осіб[524]. Ті, хто не був на ньому присутній, хотіли знати, що відбулося. «Вісті» опублікували стислу версію диспуту за два місяці після його проведення[525].

Опоненти Хвильового та його захисники продовжували свою полеміку на шпальтах протягом наступних кількох місяців. Журнал групи «Ланка» «Життя й революція» надрукував у двох частинах дослідження стану української літератури, цитуючи розлогі витяги з практично нечитабельної прози, яка траплялася занадто часто, та завершував питаннями: «А це хіба не всеукраїнський скандал?»[526]. У літературному додатку до «Вістей» було опубліковано саркастичну критику на Пилипенка, де масові організації було звинувачено в тому, що вони віддають перевагу кількості письменників, а не якості літератури. У відповідь на заяву, що в «Плугові» було 214 письменників, взагалі було поставлено під сумнів, чи по всій Україні можна налічити 214 письменників[527]. Після цього нагодилася відповідь Пилипенка, яка починалася з жарту про те, що тому, кого визнали вже винним у спекуляції літературою, графоманії та вульгарному марксизмі, важко дати своїм опонентам якусь відповідь. Холодно звертаючись до Хвильового як до «академіка», а не «товариша», Пилипенко пояснив, що його супротивники помиляються, якщо вважають, що він вороже ставиться до культури загалом. Пилипенко та його послідовники не називають себе академією пролетарських письменників, як це роблять прибічники Хвильового, проте вони активно намагаються навчити робітників письменницької майстерності. Вони створювали пролетарську літературу єдиним можливим, на думку Пилипенка, способом — сприяли її гармонічному зростанню із самих народних мас[528]. Пилипенко також звернувся до питання про те, яку літературу слід було створювати і як їй варто сприяти. На відміну від багатьох інших, він не розкидався штампами про відповідність духові марксизму, хоча й зауважив, що деякі націоналістичні елементи використовували аргументи Хвильового у власних цілях. Відповідь Хвильового полягала в тому, що обидва боки цього протистояння мали своїх «петлюрівців», тож завданням цензорів ГПУ було їх викорінити[529].