Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Розділ четвертий
Про сорок сім напівубивць і двох буцімто-слідчих
Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація з трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку. Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків із вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.
Пішлося на сніданок, перш ніж проводник запросив до їдальні, щоб випередити й розминутися з іншими пасажирами. Тепер, коли сором тимчасово обернулося на власну користь, інший імператив зумовлював таку само поведінку: укритися, сховати голову, перечекати. Бо — «це може бути кожен із них». Не знаючи, чого боятися більше, обиралося проміжні рішення. Проміжні рішення, дотримування шляху найменшого опору, досягнення компромісів, — тим більше не чинімо в такому разі того, що хочемо чинити: воно чиниться саме.
Сілося за порожнім столом, кивнулося стюардові. Він вказав на годинник. Обперлося плечем на лутку вікна, ранкове сонце текло з-за плечей теплими хвилями просто з-над зелених рівнин, розлогіших, ніж блакитні простори, Богданович уже залишився позаду, до Тюмені експрес повинен прибути до полудня, машиніст намагався надолужити спізнення. Задзвеніли окуття дверей їдальні. Поглянулося. Панна Муклянович.
Вона багатозначно посміхнулася. Мабуть, почула зі свого купе кроки та клацання замка, від неї не сховаєшся. Делікатно позіхаючи, вона кліпала у сонці, яке заливало порожній вагон-ресторан.
Природно, вона присіла поруч. Поцілувалося їй руку.
— Де ваша шановна тітуся?
— Тітуся погано почувається.
— О, сподіваюся, нічого серйозного.
Вона й далі посміхалася, пам’яталося цю посмішку: бісики в очах, чортеня в кутку уст. Панна ретельно розгладила серветку. Погане передчуття росло всередині, немов бульбашка гнильного здуття.
Вона схрестила долоні кошичком.
— Я зустріла на світанку пані Блютфельд.
— Навіть не питатиму.
— Ви себе недооцінюєте, пане Бенедикте. Алібаба потребувáв сорока розбійників.
— Змилуйтеся.
— А я вам хочу допомогти, щоб ви в самотності не вигоріли, бідолаха. І перед князем відваги додати. Але ж ви нас усіх піддурили!
— Добре, тоді я спитаю. Що ця жахлива жінка знову розповідала?
— Ви вже були графом, — панна Єлена перелічувала на худеньких пальчиках, — графом, салонним шельмою, а тепер виявилися нічним шибеником, кривавим зухвальцем. То хто ж ви насправді?
Заплющилося очі.
— Так, як ви казали.
— Мгм?
— Усіма на десяту частку. Всіма одразу.
— Еге ж.
— А звідки можна про такі речі знати? Слухається інших людей, повторюється, що про тебе кажуть. Або слухається власних мрій і снів. Граф, шибеник, баламут, будь ласка. Вибирайте, що вам заманеться. Ми подорожуємо, не знайомі, хто ж боронить повірити пліткам?
— Пліткам, — замугикала вона. — Пліткам. Пліткам.
Піднялося ліву повіку.
— Що?
— Плітки Frau Блютфельд дуже далекі від правди, — вона докірливо похитала вказівним пальцем. — Я знаю, я знаю, пан Бенедикт не заперечить. Ви з князем Блуцьким затіяли всю інтриґу, в Єкатеринбурзі пролилася кров, то все петербурзькі ігрища, так, так.
Перехрестилося розмашисто.
— Бог мені свідок, панно Єлено, позавчора, в суботу, я вперше побачив князя Блуцького, у російській політиці не розуміюся взагалі, а для вуличних бешкетів придатний, як Frau Блютфельд для балету! Ось, мої руки досі тремтять. Якісь грабіжники напідпитку напали на нас, пан Фессар може засвідчити, місцеве жульё, справжнє чудо, що люди князя перебували поблизу, інакше б я сьогодні в труні подорожував, ну й чому ви робите такі очі!
— Але ж ви брехун, пане Бенедикте! — захопилася Єлена Муклянович, і в тому захопленні аж склала руки, наче для молитви. — Але ж ви брехун!