Крига. Частини І–ІІ

Довго боролося із задубілими пальцями лівої руки, перш ніж влучилося ключем у замок.

Проте двері отделения були відчинені.

— Прошу увійти.

Він сидів у кріслі біля вікна. Затягнув фіранки — чорний костюм і тінь замість обличчя, а на колінах казанок, тільки й було видно. Виринув спогад про чиновников Зими, їхній перший образ, розлитий на зіницях одразу після пробудження. Вони ніколи не питають дозволу, перш ніж увійти; влада належить їм.

— Замкніть двері.

Запалилося світло.

Павєл Владіміровіч Фоґель закліпав, поправив на носі окуляри.

— Зачиніть двері, господин Єрославскій, у мене мало часу, прошу послухати. Мені казали, що краще нічого вам не казати, але це було б нечесно. Наше…

Осунулося на постіль, голова вдарилася об панель. Сивочолий охранник насупився.

— Наше завдання полягає в охороні доктора Тесли та його апаратури. Ми отримали інформацію, що в останній момент заморозники розмістили серед пасажирів люксу ще одну людину. Вони якимось чином довідалися, що ми маємо Вазова на виделці. Ми подбали про Вазова першого ж дня; пішло всупереч планові, й ми безмежно вам вдячні за втручання, але таким чином ви наразилися на небезпеку, — Фоґель нахилився до постелі. — Ви мене слухаєте? Ми не знаємо, навіщо ви потрібні Зимі, й не знаємо, що у вас спільного із Його Величністю. Але ми знаємо, що тепер заморозники вбачають у вас загрозу, мабуть, не меншу, ніж у докторові Теслі. А наше завдання полягає у тому, щоб охороняти доктора Теслу та його апаратуру. Ви розумієте, що я вам кажу?

— Я виста… на відстріл.

— Може, я не мав би казати. Чиніть, як вважаєте. Тепер ви знаєте. Це може бути кожен із них.

— Кожен і жоден і всі на…

— Що?

— Тс-с-с-с. Скажіть мені, Фоґеле. Чому заморозники? Яке мені діло до… Кхр.

— А ваші справи з Зимою? Навіщо ви туди їдете?

— Мій батько, так мені сказала Зима, розмовляє з лютими.

— Ах! І ви дивуєтеся? При дворі теж читають Бердяєва. Я службовець державного порядку, мене не призначили виправляти Історію, я не молюся на Кригу. Але такі є, є і тут, і там.

— Це не має…

— Що з вами? Ви зле почуваєтеся?

Він устав, занепокоєно нахилився, електричне світло озолотило сиве волосся. У скельцях його окулярів відбилося перекошене великим стражданням обличчя із яструбиним носом і чорними вусами — чиє обличчя — знайоме. Він простягнув руку. Загорнулося у плед.

— Господин Єрославскій?

Дрижаки заважали говорити виразно.

— Роз-роз-топ-лю-єть-ся.

Не помітилося, як він вийшов; не зауважилося, коли експрес вирушив зі станції у Єкатеринбурзі. Коли незабаром після того потяг минав на дві тисячі сімдесят восьмому кілометрі чотирикутний стовп, яким означено західну межу Сибіру, — отой тотем царської власти над Європою та Азією, укритий багатомовними прощальними, молитовними й лайливими написами, сотнями прізвищ російських, польських, єврейських, німецьких, арабських…, біля якого колись зупинялися кибитки, а родичі покидали засланців, — коли потяг минав межу, лежалося непритомним у післязаморожувальній лихоманці. Оттепель подолала в тілі кригу, кров знову потекла по захололій правій руці. Снилося про тріскаючу крижину, про рвучкі потоки відлиги й Сонце, що сходить над континентами, снилося — аж Сонце справді зійшло, й то було літо.