Крига. Частини І–ІІ

— Ну, просто скажіть мені: в наступних містах теж мене чекають? А в потязі самому? Є хто? І з якої причини ненависть до мене така, га?

— Та звідки мені знати, що в інших містах, відпустіть! Що в потязі! Для мене важливе слово отця, крига на серці, наймилосердніший, відпустіть!

— Але в чому причина, причина мусить бути!

— Ну, така, як є! — мартинівець глипнув з-під чорної паморозі, що зліплювала йому вії. Змарнілий, з потовченою і потьмянілою від давніх обморожень шкірою обличчя, з кількаденним заростом на запалих щоках, він виглядав, наче карикатура на сибіряка-каторжника, бракувало тільки кайданів. Тепер його сковували пута, міцніші, ніж залізні. — Ви вже там самі знаєте найкраще, кгр. Розтальницька чума, чи троцькіст, чи народник, чи анархіст, западник петербургский, або ще який революціонер, завжди вам одне в голові: розморозити, розморозити, розморозити нам Росію.

— Що?

— Відпустіть!

— Та невже я там хочу зробити?..

— А навіщо ви їдете на святу землю? Ви всі однакові! Вогонь вам в очі! Але Бог послав Росії лютих. То вбити лютих! Убити Батюшку Царя! Погубити країну! Ви всі однакові!

— Ісусе Христе, на хресті стражденний, про що ви говорите?!

— Гармата, що льодом стріляє, у жмені, ще й перечить, русовбивець! — Він знову сіпнувся. Якби гнів і справді палив вогнем живим, то мартинівець протанув би навиліт крізь усю обмерзлину. — Вже на вас чекають! Черт с вами!

Роззирнулося по вулиці. Ця розмова нікуди не веде. Лівою рукою вийнялося обережно Ґросмайстра з правої руки. Повернулося за полотном й оксамитом.

— Відпустіть! — дерся заморожений. — Ви сказали, що відпустите!

Піднеслося ганчірки, загорнулося у них револьвер.

— Брехні розпізнати не можете?

Дедалі більше світел спалахувало в вікнах: — туди долинув гук пострілу Ґросмайстра й зойки мартинівця. У Єкатеринбурзі вулиці перетинаються під прямим кутом, місто побудоване за планувальником XVIII століття, навіть міст, перекинутий через Городской пруд Исетский, є звичайним продовженням вулиці. В одному напрямку — міст; в іншому — двірець. Сховавши Ґросмайстра, вирушилося хутким кроком на північ, розтираючи закрижаніле плече. Дякувати Богові за цей мороз, бо інакше, мабуть, уже якийсь розбуджений мещанин потурбувався б з’ясувати причину нічного галасу. Мартинівець і далі верещав.

На вершині вуличного схилу зупинилося, озирнулося через плече. Сніг не перестав сипатися, перші промені Сонця, що сходило, розщеплювалися на вируючих у повітрі сніжинках, сріблястих голочках, цукрових кристаликах. Довкола лютого й крижаного келиха кратера, довкола корони бурульок навколо нього й підвішеної на одній із них людини розцвітали блакитні заграви, било світіння зимово-літньої світанкової зорі. Пересувалися хмари в небі, замикалося у них сонячне віконце, й згасали заграви; а потім зразу розгорталися знову — коротше — довше — коротше… Припливи дня на мілководному шельфі ночі. Увесь Єкатеринбург було вкрито білиною, наче хтось поставив тут витинанку із чистого картону в формі міста замість міста; а під цим сонцем картон оживав, білина породжувала кольори. Навіть лютий випромінював тепліші барви, по розгалуженнях його асиметричної мерзлоти стікали крижлізні веселки. Тільки чоловік у жовтому пальті, чим тепліше світло торкалося його обличчя, чим вище підступалися у його бік хвилі дня — тим важчі вигукував прокляття. Коли крига нарешті зійде з його плечей, і мартинівець відчує рану від відірваної руки, — коли крига відпустить, і підвішені над мартинівцем маси впадуть йому на карк…