Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Ноги відірвалися від землі, побіглося до тих воріт. Чоловік у жовтому пальті кинувся навтьоки.
Вулиця була широкою, порожньою, сніг тихо опадав на сніг, біглося крізь укрите в темряві чуже місто, двері позамикані, віконниці затріснуті, ані живої душі, один ліхтар на перехресті, перехрестя теж порожнє, тільки шелест вітру, тріск мерзлоти під черевиками й хрипке дихання, доганялося чоловіка в жовтому пальті.
Вулиця була прямою, як стріла, але розташованою на пагорбах, вона безперервно хвилювалася, угору, вниз, він з’являвся і зникав за верхом пагорба, боялося, що він зверне тоді кудись убік, сховається у тіні, — але ні, він мчав уперед, навіть рідко озираючись назад, він мав конкретну мету, а не біг наосліп.
Зрозумілося це, коли температура повітря упала настільки, що хрипке дихання перетворилося на задушливий кашель, і мороз вкрутився у горлянку, як ґвинтова бурулька, — а чоловік у жовтому пальті біг далі, просто в обійми Криги.
Уздовж надрічного бульвару світилося кілька ліхтарів, із глибини поперечної вулиці здіймалося жовте світіння; блиск льоду пробивався крізь падаючий сніг і сутінки літньо-зимового світанку. Лютий промерзав понад бульваром від будинку до будинку, в трикроку чорних кінцівок обмерзлости, завислий на рівні третього поверху. Там росли з бруківки сніжні шпилі й дрижало повітря, катоване неземною студінню. Дивовижні прозорі бурульки звисали під ґляцієм, наче кришталева борода, перевернуте поле скляної пшениці.
Чоловік у жовтому пальті біг просто на цей лід. Зараз він перетне межу стерпного для людини морозу, це смерть навіть для зимовика — вже чудово розумілося — мартинівець, який не дав собі раду із завданням, — його єдине спасіння — зараз, негайно — втече.
Вихопилося з-під пальта Ґросмайстра, розкрутилося сувої лискучого полотна й оксамиту, шматин і церат, піднялося пістолет на рівень очей. Роздвоєне жало скорпіона зрівнялося з рогом ящірки. Стислося крижані зміїні кільця; рука не дрижала, було занадто холодно, вона замерзла з пальцем на хвості змії.
Жовте пальто — ріг рептилії — жало — зіниця. Чи слід затримати дихання? Чи заплющити друге око? Чи віддача не розтрощить зап’ясток? Куди стріляти — в ногу, в руку, щоб зупинити його. Потяглося за хвіст змії.
Гросмайстер вибухнув морозом. Усю праву руку, крізь рукавичку, від кінчиків пальців до плеча, уразило студінню. Зойкнулося. Студінь, вогонь, немає жодної різниці — однаковий біль, протилежний вектор. Уклалося праву руку в піч студені. Чорний післяобраз усе ще пульсував під повіками, образ спалаху тьмітла, коли прогримів револьвер, і тунґетитова куля влучила в землю, у лід поруч із ногою втікаючого мартинівця. Схибилося, звичайно. Крик згас у замороженому горлі, зігнулося навпіл, кашляючи. Ґросмайстер не випав із рук, бо примерз до рукавички, а та примерзла до шкіри. Не чулося правої руки, вона висіла збоку, мов шматок деревини, важкий протез.
Тепер кричав чоловік у жовтому пальті. Піднялося голову. Тунґетитовий заряд вибухнув, наче шрапнель Криги, накривши хвилями чорної студені все в радіусі кількох метрів. Із вибитого в землі отвору стирчали довгі язики брудної мерзлоти, немов гігантські пелюстки бритви-тюльпана. Підхоплений з вулиці свіжий сніг, уламки каменю, болото, глина й жорства — все замерзло за якусь частку секунди, утворюючи в повітрі складну скульптуру, експресивний твір мистецтва, підвішений над чашею тюльпана на геометрично прямих струнах бурульок; їх немовби витіснило в небо зсередини раптово розкритої квітки. Довкола ще мерехтів крижаний пил і поволі опадали згустки студіні.
Чоловік у жовтому пальті опинився на межі ураженої території, крига його не поглинула. Вона прихопила йому ноги до колін, прохромила довгою бурулькою стегно, причавила плечі спірально завернутим клаптем обмерзлини, відірвала руку й укрила обличчя чорною памороззю, — але не поглинула. Чоловік верещав. Від жовтого пальта залишилося шмаття.
Дихалося у соболиний комір, щоб мороз не вливався безпосередньо до легень; уже поволі, поступово, один подих на одну думку. Він верещав, тобто міг говорити. Притискаючи до боку нерухому руку, підійшлося до обмороженого.
Він рухав головою, паморозь клаптями сходила йому з шиї; він шарпнувся на крижаній палі, і йому іній тріснув на повіках — мартинівець розплющив очі. Подивився.