Крига. Частини І–ІІ

Не знається правила гри, проте грається. Дивилося на панну Єлену з неприхованою підозріливістю. Чи був це лише черговий відрух наденерґійної дівчини, а чи вона добре знає, що чинить? Можливо, не тільки оцей вихоплений із життя епізод, кількаденну подорож Транссибом, час поза часом, — але й усе своє життя вона розігрує подібним чином. Не знається правил гри, однак грається. Так досягається мудрість, якої не досягнеш жодним іншим способом. Ми народжуємося — не знаємо навіщо. Ми ростемо — не знаємо навіщо. Ми живемо — не знаємо навіщо. Ми вмираємо — не знаємо навіщо. Шахи мають правила, зимуха має правила, навіть придворні інтриґи регулюються своїми власними правилами, — а які правила життя? Хто в ньому перемагає, хто програє, які критерії перемоги й поразки? Ніж служить для краяння, годинник — для відмірювання часу, потяг — для перевезення вантажів і пасажирів; а для чого служить людина? Не знається правил гри, однак грається. Усі інші ігри, поруч із цією, — лише дитинні спрощення на межі шахрайства, отупляючі вправи з механічної ефективности розуму. А це гра справжня. Її правила й цілі залишаються невідомими — про них можна висновувати тільки з самого перебігу гри, лише так вони проявляються у наших власних починаннях. Судді немає. Програєш, виграєш — але чому і звідки ця упевненість, годі висловити жодною міжлюдською мовою. Сільничка шахує гірчицю. Не знається правил гри, однак грається.

Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку. Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків з вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.

Панна Єлена прийняла тріумф мовчки. Вона нічого не сказала, споживаючи страви. Спокійно допила трав’яний чай, витерла губи серветкою. Жодного разу вона не відвела погляду, її посмішку живило сонячне світло, промені якого падали на її обличчя, то був справжній perpetuum mobile, радість у відповідь на журбу, радість у відповідь на роздратування, радість у відповідь на байдужість, — годі було залишатися байдужим. Вона підносила й опускала мізинець у такт музики потяга, тук-тук-тук-ТУК, поки не почалося підсвідомо постукувати кісточками пальців об стільницю у контрапункт її ритмові. Вона тільки ширше посміхнулася, то було продовженням тієї самої гри, тепер це зрозумілося, — від першої скороминущої зустрічі, раніше, від короткого погляду тієї ночі, коли охранники перевіряли в коридорі документи пасажирів, — чи взагалі вона це усвідомлювала, сумнівно. Не знається правил гри, однак.