Крига. Частини І–ІІ

— Його звуть Мефодій Карповіч Пєлка, — продекламував проводник. — Місце сім, це в четвертому вагоні другого класу.

— Де сходить?

— Оплатив місце до Іркутська.

— Їде від Москви?

— Від Буя, Ваша Вельможносте.

Глянулося на Єлену. Вона вдавала, що не підслуховує, але це їй погано вдавалося; повернувши голову в інший бік, вона, однак, схилялася до проводника, — стукотіння і галас руху потяга дуже ускладнювали підслуховування, особливо тут, біля переходу між вагонами.

— Хочете знайти вбивцю, панно? — прошепотілося польською мовою. — Може, для початку, — молодца, який учора потрощив людину на гамуз.

Вона широко розплющила очі. Проте одразу ж на її обличчя повернулася посмішка, вона міцно вхопилася за подану руку, піднесла підборіддя.

— Не бійтеся, пане Бенедикте, я вас захищу.

Проводник провадив нас.

Проте тіснява потяга ускладнювала конвенційні жести прихильности (конвенційні, тобто такі, коли людина наближається до людини, зовсім до неї не наближаючись). Засичалося від болю, і в коридорчику на другому боці їдальні Єлені довелося відпустити руку.

— З вами щось трапилося? Я не спитала, вибачте, той чоловік учора вночі також непокоївся. Вас побили?

— Ні.

— То рука…

За вагоном-рестораном проводник відчинив двері до службових приміщень. Пропустилося панну Муклянович уперед. Вона озиралася через плече.

— Я помітила за столом, що у вас дрижала рука.

— І, напевно, ви подумали, що я нервую.

— Вам боляче? Що трапилося?

— Я замерз.

— Якби ви щось собі відморозили…

— Вам, панно, ніколи не доводилося втрачати чутливість у кінцівці? Коли кров перестає циркулювати в руці, нозі, ви торкаєтеся шкіри, але не відчуваєте дотику, чуже м’ясо, і ви не маєте над ним жодної влади, це мертвий баласт, — а потім раптом повертається в нього тепло, повертається чутливість і свіжа кров. Поколює, свербить, пече, кусає, болить. Болить, чи не так? Помножте собі це на тисячу разів. Неначе хтось влив у вени гарячий квас. Крига безболісна: боляче виходити з криги.

Вона призупинилася, пильно глянула, знову її захланні очі, й голова нахилена у бік співрозмовника, як це mademoiselle Муклянович потрафить.

— Ви говорите зараз про тіло?

— А про що ж іще?

— Яка ж то студінь мала б панувати в Єкатеринбурзі, щоб так людину вразити?

— Там був лютий. І мартинівці. Ви чули про мартинівців?

— Санаторій професора Криспіна стоїть начебто просто над спаленим скитом Святого Самозаморозника.

— Ну, так. Тож ви, певно, про нього читали, а тому побачите. Мефодій Карпович носить медальйон зі святим у льоді. Йдемо, проводник чекає.

У коридорі в купейних вагонах панував значно більший рух, майже всі купе були відчинені, з них лунав відгомін розмов, відголоси квапливих приготувань їжі, дзеленчало скло, хтось співав, хтось хропів, життя точилося також у коридорі, перед умивальнею юрмилася черга, біля прочинених вікон стояли чоловіки й курили цигарки; маленька дівчинка бігла вздовж вагона, зазираючи по черзі до всіх купе, хихикаючи, мабуть, бавилася з кимось у хованки. Увійшлося до іншого світу, то був інший потяг.