Трилогія смерті

Я заліз за кермо.

— Відвезіть мене додому, — кволо промовила вона.

Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:

— Не можу.

— Чому це?

— Я не вмію водити машини, — відповів я.

— Що?!

— Так досі й не навчився. Та й потреби не було, — язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?

— О Боже… — Констанс ледь спромоглася звестися, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.

— Посуньтеся.

Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десять миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.

Заїхали ми недалеко — тільки до готелю «Амбасадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, у карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.

Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й отримали ключ від бунґало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:

— Півсотні доларів вистачить, аби роздобути ключ і відімкнути нам плавальний басейн?

— Знайти ключ не так просто, — відказав хлопчина. — Але плавати о цій годині ночі…

— Саме моя година, — мовила Констанс.

За п’ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.

Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.

— Коли вже ви заплачете? — спитав нарешті.

— Дурнику, — відказала вона, — а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?

— Ні, ніколи, — із благоговійним трепетом відповів я.

О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунґало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.

— Давайте, — мовила вона лагідно. — Ну ж бо. Спробуйте.

Я став під душ і на повну потужність пустив воду.