Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Свідчення С. Цапа підтверджуються командиром чорношличників П. Дяченком, який пригадував, що до Головного отамана, який перебував на фронті, невдовзі після другого арешту полковника прибула делегація від Запорізької групи з клопотанням не виконувати вирок суду. С. Петлюра особисто пообіцяв, «що волос з голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим». Все це Головний отаман, за словами командира полку Чорних шликів, підтвердив словом честі. П. Дяченко наголошував далі, що коли вони дізналися про розстріл, «полк більше не вірив обіцянкам», а С. Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» 323.
Не залишився осторонь трагедії П. Болбочана й колишній державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко.
15 червня 1919 р. він надіслав до голови уряду Б. Мартоса копію постанови старшин цього з’єднання. Нам невідомо, де й коли вона була складена, так само невідомо, де в цей час перебував колишній державний інспектор М. Гавришко. Проте цей документ свідчить, що він докладав певних зусиль, щоб не допустити виконання смертного вироку П. Болбочану. Запорожці писали до уряду, що вони як «дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде», що через «персональні справи пролиття крові не бажали». «Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду, — підкреслювали запорожці у своєму зверненні, - ні з його, ні з нашого боку цього не було… а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР… Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана». Старшини просили вчинити над ними «самий гострий контроль», але залишити П. Болбочана у війську — «працю продовжувати він мусить і повинен» (Док. № 37).
Проте республіканський уряд дотримувався іншої думки. 22 червня 1919 р. член Директорії А. Макаренко повідомив Наказного отамана, що 20 червня до нього звернулися голова Ради народних міністрів Б. Мартос та міністр юстиції
А. Лівицький з інформацією про те, що «допит отамана Болбочана в справі виключного державного значіння нині вже закінчився», а також про те, що вони «прохають одміни даного мною в свій час на ст. Чорний Острів, за відсутністю п. Головного Отамана, наказа про затримання виконання вироку суда відносно отамана Болбочана», що й було зроблено на їхнє клопотання (Док. № 39). Посилаючись на прохання міністрів, А. Макаренко у своєму листі підтверджував, що справа П. Болбочана надалі відтепер перебуватиме у цілковитій залежності від рішення Головного й Наказного отаманів, тобто виключно від військової влади.
Виконання вироку
Останнє прохання П. Болбочана до Наказного отамана О. Осецького сповнене відчаю та глибоких переживань. Як уже було сказано, навіть упереджений до полковника Б. Мартос наголошує на тому, що на допитах полковник не показав нічого нового, невідомого раніше уряду. Можна припустити, що П. Болбочан навіть не уявляв, яку саме інформацію (а він її не мав) чекали від нього судді та уряд з метою компрометації правих. Тому він розраховував на особисту зустріч з Головним отаманом або членом Директорії А. Макаренком, який своїм розпорядженням відклав виконання судового вироку. «Прохаю Вас пане Отамане вислухайте мене, вислухайте всю правду, велику правду, — писав у своєму останньому проханні вже засуджений на страту полковник. — Я її можу повірити Вам, пану А. Г. Макаренку — члену Директорії і Головному отаманові. Вона буде мати велике значення». Однак замість себе О. Осецький уповноважив вислухати зізнання П. Болбочана голову уряду Б. Мартоса (Док. № 40).
Колишній голова ради міністрів, оповідаючи про прийняття остаточного рішення у справі П. Болбочана, фактично оминає увагою свою зустріч з полковником, що відбулася вже після 22 червня 1919 р., і зосереджується головним чином на роз’ясненні ситуації, хто ж мав затвердити вирок. На засіданні Ради міністрів 24 червня 1919 р.324, де, крім О. Осецького, був присутній начальник головної військово-судової управи С. Мошинський, члени уряду виявили свою стурбованість пролонгацією вирішення справи П. Болбочана. Вони насамперед цікавились, чи має Наказний отаман право відкласти винесення вироку. С. Мошинський, за словами Б. Мартоса, «пояснив, що, хто призначив суд, той і затверджує присуд: може його і не затвердити або, затвердивши, зняти затвердження; може також і відкласти виконання присуду з огляду на які-небудь нові дані, що виявилися б після затвердження, або з огляду на можливе помилування» 325. Таким чином, питання покарання або помилування П. Болбочана у відповідності до тогочасного військового законодавства знаходилося в компетенції Наказного отамана О. Осецького.