Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
12 червня 1919 р. у приватному помешканні члена Директорії О. Андрієвського було проведено обшук за наказом військового міністра Г. Сиротенка. Попереджений про можливість арешту, він деякий час переховувався у знайомих. Наступного дня після обшуку О. Андрієвський надсилає С. Петлюрі відкритого листа, в якому гостро критикує його дії та діяльність уряду Б. Мартоса. У цьому листі він наголошує, що за час урядування нового кабінету грубо порушуються права громадян, «людей без суду і слідства хватають і держать», «міністрам не демісію дають, а як злочинців замикають…» Всі брутальні правопорушення, за словами дописувача, творяться «іменем Головного Отамана», під його прикриттям діє «чрезвичайка на чолі з Чеботарьовим, котра… творить розправу з неповинними людьми, хапаючи їх тільки за те, що вони сміють інакше думати, чим Правительство»317. О. Андрієвський намагався вплинути на Головного отамана, щоб той припинив протизаконні дії спецслужб, які «безневинно держали (заарештованих. — Авт.) по цілих місяцях, збиткувались над ними застрашуванням розстрілу, доводили їх до божевілля, але суда і слідства над ними не провадили». У своєму листі він переконує С. Петлюру, що не є ворогом України, а бажає розбудови держави з усіма атрибутами правопорядку і прохає змінити провід, покликавши до державного будівництва «не студентів, не дітей, а людей досвіду, знання і розуму» 318. Цей лист О. Андрієвського яскраво свідчить, що ближче оточення Головного отамана намагалося використати «справу Болбочана» для політичної розправи над правою опозицією.
Запорожці не залишилися байдужими до долі свого командира. Сотник С. Цап зазначає, що запорожці дізналися про судовий вирок, очевидно, не без участі голови надзвичайного військового суду А. Клима. «Запорізький корпус, — пише він у своїх спогадах, — а зокрема 7-ма Запорізька дивізія, довідавшись від бігунів сотника А. Клима, захитався, хотів зніматися з фронту… і силою визволити свого любимого бувшого командира полковника П. Болбочана з пазурів марксистського правосуддя» 319. Про настрої запорожців Головному отаману повідомив В. Сальський. Він же 11 червня 1919 р. за пропозицією, а швидше — з наказу, головного державного інспектора
В. Кедровського зустрівся з полковниками Запорізької групи. Вони гостро критикували дії соціалістичного уряду, які призвели до катастрофічного стану в армії. За словами С. Цапа, який у своїй праці на основі свідчень старшин командирської сотні групи намагався відтворити перебіг подій під час зустрічі В. Сальського з полковниками, вони майже слово в слово повторили думку П. Болбочана про необхідність «зміни соціалістичного уряду на діловий», а також висловились за необхідність надання новому кабінету диктаторських повноважень. Автор наводить слова Осмоловського — командира 7-ї Запорізької дивізії, що «всі запорожці полковника Болбочана знають, дуже його люблять, поважають, а головне — довіряють». Він же зазначав, що постанова зборів запорожців «не уповноважувала полковника Болбочана на якийсь переворот і він ніякого перевороту і не думав робити…». За словами С. Цапа, Осмоловський висловив загальну думку запорожців, що «вони вірять Головному отаману, але не вірять його оточенню». Спробу ж перебрати у В. Сальського владу полковники вважали «за приватну справу полковника Болбочана» 320.
Запорожці не втрачали надії бачити своїм командиром П. Болбочана і не приховували свого відвертого незадоволення діями уряду, якому вони не могли пробачити страшних поневірянь, що зазнав корпус після першого арешту полковника і в результаті бездарного керівництва О. Волоха. В. Сальський, за словами С. Цапа, вважав за необхідне звернутися до Головного отамана і повідомити його про настрої і ситуацію в групі. Командувач корпусу розраховував, що зустріч запорожців з С. Петлюрою, до якого вони ще не втратили довіри, може розрядити ситуацію 321. Ця зустріч відбулася 11 червня 1919 р., коли Головний отаман у супроводі охорони прибув на фронт і, як зазначає С. Цап, запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, що йому не впаде жодний волос з голови» 322.