Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Що мене найбільше обурює, — додав Мардаре, — то це цілковита безпорадність другого відділу. Подумайте тільки! Молодшого лейтенанта застрелено серед білого дня, Томеску забито трохи пізніше, а панам з другого відділу хоч би що. На якого ж біса тоді вони, коли вбивцю й досі не знайдено?
Такі розмови велися майже щовечора.
А втім, останні події спричинились до того, що шифрувальники стали в центрі уваги писарів, унтерів і навіть деяких офіцерів.
— Дивись, он вони пішли! — нетерпляче штовхав свого сусіду якийсь солдат, коли шифрувальники з'являлись на вулиці.
Перехоплюючи їхні зацікавлені погляди, хлопці поводились досить стримано. Говорили поважно, сміливо, не жартували і навмисне, тримались осторонь. У вільні години, коли на вулицях було найбільше людей, полюбляли пройтися розміреним кроком, плече в плече, наче дефілюючи перед натовпом, що радісно вітає їх за якісь героїчні діла.
А проте, поводячись так на людях, шифрувальники боялись навіть власної тіні, коли поверталися ввечері додому. Щоб затамувати страх, намагалися говорити як-найголосніше і світили на всі боки кишеньковими ліхтариками. Забігши до хати, відразу замикали двері і щільно завішували вікна. І ніхто з них не насмілювався лягти на широку лаву між вікнами, за яку вони спершу сварилися і частенько кидали жеребки, визначаючи, кому на ній спати.
Того вечора шифрувальники засиділись у штабі, чекаючи на капітана, який мав повернутися з наради від генерала.
Та ось нарешті й він. З серйозного виразу його обличчя вони зрозуміли, що Смеу приніс якісь важливі новини.
— Хлопці, — заговорив капітан, — завтра вранці троє з вас поїдуть з паном генералом на передову. Здається, незабаром наступ, і пан командуючий сам хоче все перевірити. Зібратися Бурлаку, Барбу і Пеліною. О четвертій годині приходьте на КП. Я теж їду з вами. Беремо з собою тільки шифрувальну машину. Ти, Уля, допоможеш мені приготувати її. Всі інші можете йти! На добраніч!
Барбу Васіле підступив до капітана.
— Пане капітан, прошу вас, не посилайте мене.
Смеу глянув на нього з подивом:
— Чому?
— Я хворий, пане капітан. У мене гарячка. Сьогодні ще якось ходжу, а завтра можу не встати з ліжка. Не знаю, коли і де, але я сильно простудився. Якщо їхати туди без користі, то краще вже залишитись тут. Боюсь, що помилюся десь у шифровці, і ви матимете тільки неприємності. Досі я вас не підводив, отож не беріть мене завтра. Ви ж знаєте, я ніколи не відмовлявся від роботи.
— Так, Барбу нездужає, пане капітан! — мовив Бурлаку. — Цілий день трясся, як у пропасниці. Я радив йому йти до лазарету, та він не захотів.
Капітан ще раз пильно глянув на Барбу, — той і справді видався хворим. Очі йому запали, вилиці розчервонілися від жару. Він якось згорбився і тремтів.
— Гаразд. Хай їде хтось інший.
— Дозвольте мені! — попросився Уля.
— Я згоден. А тепер ідіть спати!
Вдосвіта, о четвертій годині, Бурлаку, Уля і Пеліною вже чекали біля КП. Капітан Смеу скоро приніс шифрувальну машину.
Трохи згодом надійшли генерал Попинкаріу, начальник штабу та начальник третього оперативного відділу капітан Мегуряну.
Біля воріт стояли два відкритих автомобілі. В перший з них сіли генерал та його супутники, а в другий — капітан Смеу з хлопцями і радист. Туди ж помістили й портативну радіостанцію.
Обидві машини рушили в напрямку фронту.
Ніч була холодна. Вітер з невеличким морозцем пронизував аж до кісток. На небі зірки бліднули й гасли, зникаючи одна за одною. Зі сходу насувалися, наче величезні каракатиці, чорні хмари.
Автомобілі мчали асфальтом, і дерева, що вихоплювалися їм назустріч з імли, видавалися літаючими потворами.
Ще не розвиднілось, як вони прибули на місце. Зупинились біля самітної хатини в саду. Генерал разом з начальником штабу та капітаном Мегуряну подався пішки на артилерійський спостережний пункт.
Смеу з своїми шифрувальниками і радистом зайшли всередину. В єдиній кімнаті стояв стіл, на ньому — чорнильниця, ручка, папка з паперами. Довкола нього — кілька стільців, попід стіною — довга лава. В кутку дрімав телефоніст. Видно, він був дуже зморений, бо не прокинувся навіть тоді, коли до кімнати ввалилися шифрувальники, голосно розмовляючи і сильно стукаючи підошвами черевиків.
— Егей, солдате, вставай! — гукнув йому над вухом Бурлаку. — Жінка приїхала!
Телефоніст скочив на ноги. Вирячив почервонілі від утоми очі і, помітивши офіцера, цокнув каблуками.
— Здрастуйте!
А тоді присів на стілець і, ще очманілий від сну, з серцем узявся крутити ручку апарата. І лише коли на другому кінці провода хтось обізвався, він схаменувся.