По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Звичайно! — охоче погодився Тарас, підладжуючись під тон свого нового знайомого. — От тільки старшина дуже ганяє…
— Ну, то трудно… То є військо, а в війську без того не можна.
Вони щойно помили й почистили піском свої миски й тепер лежали на бережку, підставивши животи сонцю. Благодать… На обід був куліш, каша з салом і забілена молоком ячмінна кава. Солодка, між іншим, кава, хоч і горенить трохи — як довідався Тарас, напій цей готувався не на сахарині, а на відварі цукрових буряків. Цілком можливі харчі.
Корінь, не підводячи голови й навіть не розплющуючи очей, намацав пальцями пряжку ременя, відпустив на дні дірочки.
— Ти ще молодий, друже Карась, тобі першина, а я втретє у військо потрапляю. Я вже знаю дисципліну військову. Всіляку! У поляків було найгірше, хоч і воювати не довелося. Дуже вже швидко герман Польщу розбив. Мундирів нам так і не дали, в чому з дому до Пінська пішли, в тому й повернулися. Я, правда, палатку зумів прихопити… Добра така палатка, нова, на десятьох. Тільки, сам розумієш, у господарстві вона ні до чого. А в совітів мені пощастило. Я при обозі їздовим був. Ну, почав герман бомбити, лейтенанта нашого вбило. Я ніби в паніку кинувся — на підводу та в ліс. Було вже під. ніч, місцевість мені знайома… Віриш, приїхав додому над ранок підводою, пара добрих коней та ще на возі дещо… Сховався в стодолі, тремчу. За. дезертирство, знаєш… Уранці жінка каже: совітів уже немає, німці вступили. Ніби кругом удача., І що ти думаєш? Якийсь підляк, наш, сільський, шляк би його трафив, доніс. Забрали німці й коней, і воза, а мені ще й добре всипали. Плакав я тоді…
— Так побили?
— Е-е, побили… То дурниці! Коней було шкода. Ох і коні! Довго вони мені снилися… Трапило щастя дурневі в руки, та втримати не зумів.
Корінь спроквола позіхнув, показуючи два ряди на диво міцних зубів, і додав тоном бувалої людини, яку нічим не здивуєш:
— Так що я вже дещо бачив, друже Карась. Різну дисципліну. Мені не звикати…
Тарас хотів було розпитати Кореня про домівку, про сім’ю, але вояка пробурмотів щось нерозбірливе й захріп.
Післяобідня мертва година. Вояки заслужили відпочинок. Третій день Тарас у сотні, й кожного дня від ранку До вечора безглузда виснажлива муштра. Четовий Довбня виявився хлопчиськом у порівнянні з «війскспецом» Сидоренком. Завзятий старшина ганяв сотню нещадно.
Тарас ледве впізнав Сидоренка, коли той, підтягнутий, у німецькому мундирі, угорській пілотці, начищених чоботях, з нагайкою в руці, з’явився на плацу. Це була інша людина. Тільки блискучий, аж синій, опух під оком нагадував про вчорашню «енпе». Очима мученика «військспец», оглянув вишикувану сотню й раптом, плаксиво зморщивши обличчя, закричав:
— Й-як стоїте?! Р-роззяви! Де заправочка? Вільно! Півхвилини на заправку. Р-р-розійдись! Бігом!!
Не минуло й десяти секунд, як залунала нова команда:
— Шикуйсь! Рівняйся! Струнко!!
Двоє чи троє вояк забарилося, ряди вийшли нерівні.
— Не бачу порядку. Отара баранів! Р-р-розійдись!!
І почалася циркова вистава. Разів з десять старшина шикував сотіню і, прискіпавшись до чого-небудь, кричав: «Розійдись!» Вояки, пригинаючись, дрібно перебираючи ногами, озираючись на старшину, розбігались на всі боки й тут же кидались назад, намагаючись швидше потрапити на свої місця. Штовханина, смішки, сопіння, люті погляди, півголосна лайка. Тарасові перепадало не менше від інших, але вже тоді поведінка старшини видалася йому штукарською. Хлопцеві здалося, що «військспец» свідомо грає роль фельдфебеля-самодура, марно тратить час.
Все наступне підтвердило цей здогад.
Сидоренко дивачив як міг. Усі його заняття зводилися до відпрацьовування найпростіших стрілецьких прийомів, муштри. Команди, окрики, ідіотські жарти, лайка сипалися з нього як з мішка. Сотня марширувала по плацу, задихаючись від пилюги, а він стояв на місці в картинній позі — права нога відставлена, ліва рука з нагайкою на бедрі — і кричав.
Взагалі кажучи, Тарас розкусив «військспеца» відразу ж. Однак попервах для нього залишалося загадкою, як Богдан терпів таке. Невже сотенний не бачив, що завдяки старанням Сидоренка час, відведений на військову підготовку, витрачається на безглузду муштру?
Ключ до розгадки виявився простим. Перед сніданком на плацу появився Богдан. Сидоренко, очевидно, давно чекав цього моменту. Він негайно повернув сотню в бік командира.
— Праве плече вперед! Пр-росто! Стройовим кроком… Руш! Ать-два. гтри… Ногу! Дай ногу! До бою готуйсь! Ать-дьва-три… Р-рівняння на командира!