По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Петро вгадав — у цю хвилину Юрко думав, що йому легше буде прийняти смерть самому, ніж віддати до рук катів ес-бе невинних людей.
— Підіймись вище всього цього, — продовжував Петро, — і дух твій, український, козацький дух, зміцніє, загартується. Ти станеш національним героєм. Твоє ім’я залишиться в історії українського народу. Про тебе складатимуть легенди й пісні.
Юрко кусав губи, шкріб носком черевика землю, вириваючи траву з корінням. Петро довго дивився на брата. В його очах появилась надія. Він зняв із себе автомат, обійняв Юрка за плечі, почав пригладжувати рукою кучерявий чуб брата. Потім раптом притиснув братову голову до грудей і поцілував.
— Юрку, нас породила одна мати, — сказав він, стримуючи сльози. — Ми однієї, рідної крові. Ти мій брат. Ми — Карабаші. Невже, Юрку, ні моя любов, ні мої слова… Скажи…
Він затулив обличчя руками, і Юрко вперше побачив, як плаче старший брат.
З Юркових очей теж потекли сльози. Він плакав, сам, того не помічаючи, беззвучно, покусуючи засунутий у рот великий палець. Він знав, що Петро його любить, як тільки може любити старший брат молодшого. Він теж любив Петра і з дитячих років гордився ним, захоплювався його мужністю й непохитністю. Потім захоплення змінилося тугою, жалістю. Але любов залишалася. І ось тепер він зрозумів, що Петро сліпий, що старшим братом керує сліпа жорстока сила.
— Ми живемо у важкий час, брате мій, коли не жалують ні своєї, ні чужої крові, — не віднімаючи рук від обличчя, заговорив Петро. — Перед нами велика мета, і задля досягнення її ми не можемо рахуватися з окремими особами, їх переживаннями. Боротьба вимагає жертв, багатьох жертв. Невже я повинен підняти на тебе руку?
Юрко слухав брата й дивився на автомат. Петрів автомат лежав на землі, біля його ніг. Що ж, хай охоронці, але не брат. Петро буде потім мучитись усе життя… Юрко пригнувся, підхопив лівою рукою автомат і рвонувся вперед. Він побіг до річки, до пагорбка, з якого колись стрибав у воду.
Петро Карабаш спершу не зрозумів, що сталося. Сльози ще стояли в його очах, і перед його поглядом усе викривлялося, розпливалося. Потім він не повірив, що Юрко втікає від нього. А коли все стало зрозуміло, його обличчя пересмикнулося гримасою болю. Він швидко дістав з-за пояса пістолет, прицілився й вистрілив. У цю мить Юрка було видно всього. Він вибіг на край берега, що виступом підносився над ковбанею. Коли прозвучав постріл, він судорожно, наче протестуючи проти чогось, підкинув руку з автоматом, озирнувся. Петро вистрілив ще раз. І не встиг — тіло брата впало, зникло в кущах лози.
До Карабаша підбігли наполохані охоронці.
— Друже Ясний… Що сталося?
Представник центрального проводу глянув на них з ненавистю, відвернувся.
— Підіть подивіться. Він там. Убитий чи поранений… Обережно! В нього мій автомат.
З будинку висипали стривожені пострілами бандерівці. Побачивши охоронців, що бігли до ріки, вони відразу ж зрозуміли, що брат Ясного дав тягу, й, розгорнувшись ланцюжком, теж побігли до річки.
Пошуки тривали добру годину. Юрко зник, не залишивши ніяких слідів. Ріка в цьому місці робила крутий поворот, огинаючи виступ протилежного болотистого берега, порослого очеретом та лозняком. Охочих пливти на той бік не знайшлося — якщо хлопцеві вдалося врятуватися, то він уже зник у лісі або сидить у лозняку з автоматом напоготові. Ця думка була у всіх на умі, але її ніхто не висловлював. Висловлювали лише припущення, що Юрко вбитий або був поранений і втопився. Коли на березі виявили кілька краплин крові, ніхто вже не сумнівався в загибелі відчайдушного хлопця.
Петро вислухав рапорт начальника районної ес-бе, допитливо подививсь йому в вічі. Йому не потрібні були ані чиєсь співчуття, ані чиєсь виправдання. Він знав, що міг промахнутися. За все, що сталося, він відповідав лише перед своїм сумлінням.
Представник центрального проводу окинув поглядом усіх, хто стояв перед ним, очі його заблищали. Сказав твердо й пристрасно, наче промовляючи слова присяги:
— Друзі! Запам’ятайте: з цього чорного дня, з цієї години я маю лише одного брата — Степана. Юрка Карабаша немає. Є ворог України. Якщо він живий — зловити, допитати, як ви це вмієте… Без жалю! І виконати вирок…
Петро Карабаш різко змахнув рукою й, не сказавши більше жодного слова, закрокував до воріт садиби. Понурі охоронці мовчки, діловито рушили за ним услід.
14. ХТО ГОЛОВНИЙ ВОРОГ?
— Я тобі, друже Карась, так скажу: як воно далі буде — невідомо, а поки, дякувати богові, жити тут можна, — Корінь крякнув, уклався зручніше, розкинув руки.