По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Тарас повернув голову й побачив Богдана. Сотенний стояв виструнчившись, піднісши руку до скроні, обличчя мого сяяло від захвату. Сотня, взявши напоготів «до бою» гвинтівки, карабіни, обсмалені палиці, карбувала крок, мов на параді. Нічого сказати, вмів старшина показати товар лицем.
Увечері Тарас знову удостоївся ласки сотенного і збагатився новими спостереженнями. Богдан наказав йому з’явитися на вечерю. В хаті за столом крім сотенного сиділи Довбня і старшина.
— Ну, як, друже Карась? — запитав Богдан, з іронічною посмішкою пильно оглядаючи хлопця з ніг до голови.
— Наче все як слід… — ухильно відповів Тарас, ще не розуміючи, що саме цікавить його покровителя.
— А як сотня?
Хлопець зорієнтувався.
— О! Та це ж справжнє військо! Як марширують! Не гірше, ніж німці.
Сидоренко, що сидів з опущеною головою і не звертав досі уваги на Тараса, раптом похмуро й насторожено зиркнув на нього.
— Слово честі! — ніби підбадьорений цим поглядом, палко продовжував хлопець. — Якщо вдягти в мундири та всім зброю — хоч зараз на парад.
Довбня, помітивши, що відповідь нового вояки сподобалась сотенному, підлесливо засміявся.
— Зажди, друже Карась, буде в нас зброя, — сказав Богдан, — От як дамо тобі завтра ручний кулемет, потягаєш… Хочеш бути кулеметником?
— А скільки ваги в тому кулеметі? — ніби приймаючи жарт за правду, поцікавився Тарас.
Богдан і Довбня засміялися, навіть Сидоренко осміхнувся.
Вечеряли без самогону. Богдан, ставши серйозним і стурбованим, розмовляв із старшиною. Він вимагав, щоб Сидоренко розпочав заняття з вогневої і тактичної підготовки.
— Досить стройової… Ти мені стрільбу і тактику давай.
— Будь ласка, — погоджувався байдужий до всього Сидоренко. — Я давно казав… патрони. На кожного бійця… Дистанція сто метрів — три постріли, чотириста метрів — по рухомій мішені на повний зріст — чотири постріли. Тисяча штук патронів. Ну, й для кулеметників ще сотню. Це по-бідному. Тепер ще одне — зброя не пристріляна. Треба перевірити, пристріляти. Ще два-три постріли.
Видно, це був старий, випробуваний козир старшини: хто йому дасть стільки боєприпасів для навчальних стрільб?
Довбня гмукав, хитав головою — півтори тисячі штук патронів. Легко сказати!
— По одному пострілу на кожну мішень, — сердито буркнув Богдан.
— Будь ласка, — погодився старшина. — Чотириста штук патронів.
— На чотириста метрів стріляти не треба, — поквапно висловив свою думку Довбня. — Вистачить на сто і двісті.
— Будь ласка. Триста штук патронів. Кулеметникам теж стріляти не треба? Двісті п’ятдесят патронів. Хоч завтра.
— От завтра й починай, одержиш двісті штук, — сказав сотенний.
— Двісті то й двісті. Тільки врахуйте, з одного разу легко ногою в чобіт попасти. А з непристріляної зброї… Я зайвого не вимагаю. В кожному статуті написано.
Згадавши про цю розмову сотенного і старшини, Тарас усміхнувся. він уявив, як «військспец» буде проводити заняття з вогневої підготовки. Вояки змарнують не одну сотню патронів. Підуть кулі по молоко… А із старшини що спитаєш — зброя не пристріляна. Та й пристріляти можна по-різному… Очевидно, варто завести тихе знайомство з Сидоренком. Удвох легше що-небудь придумати.
Тарас покосився на сусіда. Корінь хріп, розпустивши губи. Здоровий дядько, тіло як налите, хоч і невеликий на зріст. Одержав п’ять київ за, те, що слухав «політінформацію» старшини, і не ображається: без цього не можна, дисципліна. Розмірковує все-таки: «Німців як не чіпати, то й вони не зачеплять. З радянськими партизанами теж краще не зв’язуватися. Совіти дуже озброєні — їм зброю повітрям доставляють. Б’ються, холера; здорово і до останнього. То нащо їх чіпати? Ну їх до біса! В них своя справа, вони на німецькі поїзди полюють. То хай самі німці з ними розправляються. Нас це не стосується. А там яка команда буде. Начальству видніше… Наша справа виконувати». Ось і вся мудрість бандерівського вояки.
Тарас заплющив очі. Було дуже тихо, і він чув, як унизу хлюпоче ріка. Хлопець задрімав під цей заколисуючий плескіт, але відразу ж прокинувся. Тіло його раптом напружилося й дихання зупинилося, йому здалося, що крізь сон він почув звуки далеких-далеких пострілів. Проте могло й приснитися. Тарас полежав, прислухаючись, і заспокоївся. День, судячи з усього, повинен був закінчитися звичайно: ще годин з чотири поганяє «військспец», далі вечеря та й спати.
Однак усе обернулося інакше.
Коли після відпочинку вояки зібралися на плацу, готуючись до шикування, Тарас побачив дві підводи, що виїжджали з лісу. Цей маленький обоз супроводжувала озброєна охорона, попереду йшов Богдан і якийсь високий тонкий чоловік у світлому дощовику. Тарас згадав, що він не бачив сотенного з учорашнього вечора. Значить, відлучався кудись.