По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Далі в такому ж дусі. Особливо натискав Могила на кровожерних сибірських монголів і диких черкесів. Страхав немилосердно, мовляв, сиру конину жеруть, і вже відомі окремі випадки, коли шкіру з людей здіймають і виробляють собі на онучі.
Дивна річ, багато вояк слухали ці страшні казки, як діти. Корінь, який сидів поруч з Тарасом, аж рота розкрив. Невже вірить? Богдан, який спочатку уважно стежив за ходом думок референта і згідно кивав йому головою, занудьгував і, кусаючи губи, дивився в одну точку перед собою. Цього черкесами не залякаєш, і в онучі з людської шкіри він не повірить. Задумався… Думай, думай, Богдане! Може, надумаєш, хто твій головний ворог, а хто друг.
Раптом сотенний здригнувся, глянув у бік річки, і на його напруженому обличчі відбилася тривога. Це не пройшло повз увагу вояк. То один, то другий повертав голову, найбільш цікаві підвелись на коліна.
— Сидіти! — сердито крикнув Богдан. — Друже Могило, продовжуйте, я зараз…
— Прошу уваги, друзі, — сказав референт, невдоволено косячись на сотенного, що віддалявся. — Я повинен торкнутися ще однієї сторони питання — диявольської ідеології більшовицьких варварів, яка замінює їм релігію, божі заповіді…
Крик Богдана заглушив голос Могили.
— Що?! Що там трапилося?! Звідки хлопець?
Знову декілька вояк скочили на ноги, намагаючись побачити тих, до кого кричав сотенний.
— Прошу до уваги, — поморщився Могила, — Прошу до уваги! Сідайте. Продовжую… Як я вже сказав, більшовики не вірять у бога, але в них є свій пророк…
Могила замовк, помітивши, що його вже ніхто не слухає. Вояки попідводилися, дивились на вартового, що біг поруч з якимось хлопчиною назустріч сотенному.
— Зарічне? — почувся голос Богдана. Він нахилився до хлопчика й, термосячи його за плечі, почав про щось розпитувати. Вартовий стояв біля них, розгублено поглядаючи то на хлопчика, то на сотенного.
— Де Зарічне? — штовхнув Тарас ліктем сусіда. — Далеко?
— А буде добрий шмат… Он у той бік.
«Це те село, в якому Богдан залишив сестру…»— здогадався Тарас і згадав, що годин зо дві тому чув крізь сон далекі постріли.
— Сотня, до мене! Бігом!! — закричав Богдан не своїм голосом, але відразу ж безнадійно махнув рукою і з усіх сил кинувся бігти до річки в той бік, де було Зарічне.
Ніхто нічого не зрозумів. Кілька озброєних справжніми гвинтівками вояк кинулися за сотенним, а решта на чолі з референтом пропаганди підбігли до хлопчика. Зляканий хлопчина втирав сльози й нічого до пуття пояснити не міг, але вартовий, що привів його, сказав, що в Зарічному німці ловили і поранили якусь дівчину, й люди несуть її сюди, тільки, здається, вона вже померла.
Тарас помчав услід за Богданом і незабаром наздогнав вояк, що побігли раніше. Вони витягнулись на стежці ланцюжком. Тарас випередив одного, другого й незабаром опинився попереду. Богдан був далеко, і віддаль між ним і Тарасом усе збільшувалась. Сестра… Та ось попереду Богдана на стежці з’явилися з кущів люди. Вони рухались поволі, несучи щось велике, біле. Богдан добіг, упав на коліна. Люди обступили його. Низенька жінка, в якої хустка зсунулась на потилицю, заголосила, ламаючи руки.
Нарешті добіг і Тарас. Так, це Оля… Тіло дівчини лежало на зім’ятому, закривавленому білому рядні. Селянка, голосячи, поправляла подолок плаття на голих ногах мертвої. Богдан стояв на колінах, низько схиливши голову, притискаючи до обличчя сестрині руки. Сльози потекли в Тараса з очей, змішуючись з краплями поту. Вія квапливо витер кепкою обличчя й чимось дуже подряпав щоку. Чимось гострим. Та хлопець навіть не глянув на затиснуту в руці кепку, він не міг відірвати очей від убитої.
Почали підбігати захекані вояки. Верхи на конях пригнали Довбня, старшина і референт пропаганди. Кинулися з питаннями. Ті, що несли Олю в хутір, розповідали, як це сталося. Німці й поліцаї з’явилися в Зарічному опівдні. Це було несподіваним, бо звичайно облави влаштовувались на світанку. Село оточили і почали хапати хлопців-підлітків, дівчат. Тих, хто намагався сховатись, били. Одного хлопця, який відштовхнув німецького солдата, застрілили на вулиці. Оля з дівчатами побігла до річки, але у неї боліла нога, і вона відстала. Все-таки дівчина перепливла на другий берег. Отут її й наздогнала куля. Вмираючи, Оля просила відвезти її до брата. Вона казала, що він, тільки він може її врятувати.
— Ми не знали, що робити… — пояснював літній селянин, винувато поглядаючи на вояк, що оточили його. — Хотіли переправити назад, у село, поїхати в Братин по фельдшера, а тут дивимось, вона… Ну, й понесли сюди, як просила.
Богдан стояв на колінах з заплющеними очима, гладив долонею мертву руку сестри. Здавалося, сотенний нічого не чув і не помічав, що робиться навколо. Він то міцно закушував нижню губу, напружувався всім тілом, тамуючи подих, то голосно вдихав широко розкритим ротом повітря.