По живу і мертву воду

— Синку, не виказуй інших. Залишаться живими — помстяться. А нам так і так смерть.

Сусіда повели в наступній парі. Він, виявилося, казав правду: допити закінчувалися тим, що непритомних заарештованих витягали на подвір’я, вивозили на підводі й розстрілювали десь неподалік. Юрко зрозумів: розстрілюють на березі річки й трупи кидають у воду. В чому ж винні були ці люди? Одного обвинувачували в тому, наче він перебував у комуністичній організації, другого — в більшовицькій агітації, третій нешанобливо відгукнувся про ОУН. Жінка нібито комусь говорила, що радянські війська наступають і незабаром прийдуть сюди, в Західну Україну. Кара одна — смерть.

Здавалося, цій страшній ночі не буде кінця. Юркові пекло в грудях. За себе він не боявся: знав, що не помре цієї ночі. Але людей виводили. Парами… І от він залишився сам.

Здається, він упав у забуття, бо коли розплющив очі, в щілини дощок пробивалося сіре тьмяне світло, й можна було розпізнати в півтемряві стіни кімнати, двері. В будинку було тихо. Хтось пройшов коридором, хряпнув дверима, гукнув: «Хлопці, де сіль? Куди сіль поділи?» Йому відповіли: «Що в тебе, очей немає? У великому кошику». В ніздрях Юркові залоскотав запах смаженої цибулі, і його мало не вирвало від цього запаху. Кистей рук він не чув, у роті пересохло. Яку дурницю він зробив. Не треба було приходити в Підгайчики. В крайньому разі, треба було прихопити рушницю.

Коридором пройшло кілька чоловік. Вони жартували, сміялися. Задзвенів металевий посуд. Хтось підійшов до дверей, обернув ключ.

— Живий? Виходь!

У коридорі було видніше, і Юрко помітив, що бандерівець, який стояв біля дверей, весело посміхається. Здається, це був той конвоїр, якого вдалося скинути з мосту в воду.

Конвоїр провів Юрка у велику кімнату. Тут було чоловік з вісім. Здоровило з більмом на оці, без куртки, в самій спідній сорочці з закоченими вище ліктів рукавами, стояв біля розчиненого вікна й, тримаючи в одній руці дзеркальце, акуратно зачісував назад мокре волосся. Двоє в кутку складали в мішок поношений одяг і взуття, зняте, як здогадався Юрко, з убитих. Кухар у брудній білій куртці розставляв на столі миски з смаженим м’ясом, огірками й накраяним великими скибками хлібом. Кілька чоловік стояло посеред кімнати, очевидно, чекаючи команди сідати з. стіл. Місяць зазирав через плече слідчого в зошит, у якому той робив якісь помітки. Усі вони при появі Юрка з полохливою і в той же час насмішкуватою цікавістю видивились на нього.

— Ну що, Юрку, наклав у штани? — наближаючись, запитав Місяць і засміявся, озираючись на своїх підручних. Ті теж засміялись, за винятком слідчого Білого, який продовжував розглядати записи в зошиті. Юрко окинув поглядом коменданта районної ес-бе. На своє здивування, він побачив, що цей високий хлопець був усього лише на три-чотири роки старший від нього. На Місяці був новенький, з голочки, френч з коричневого угорського сукна, такого ж кольору галіфе, модні чоботи з твердими блискучими халявами, й він мав вигляд, вірніше, намагався вдавати відчайдушно хоробру людину, таку сильну особу. Проте Юрко вже навчився розбиратися в людях, особливо в тих, хто був не набагато старшим від нього. Він безпомилково впізнав у коменданті районної ес-бе звичайного задаваку, одного з тих переростків-лобурів, які через тупість свою або лінощі просиджували в одному класі по два-три роки. Звичайно це були розбещені батьками куркульські, попівські й учительські синки. Такі бовдури були грозою для слабосилих учнів, але вони лякливо підгинали хвоста, коли їм доводилося зійтися на рівних. Якби Юрко зустрівся з Місяцем один на один, він дав би цьому довготелесому джигунові такого жару, що той кинувся б навтьоки не озираючись.