По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Вояки заворушилися, загули схвально.
— Так, — поспішно кивнув головою референт, усміхаючись. — Добре. Сідайте. Далі. Ну, от ви.
Після Смоли на запитання про ворогів України відповіло ще троє. Всі вони висловилися в тому ж дусі: німці тільки себе за людей мають, українців убивають безжалісно, молодих гонять у Німеччину, забирають хліб, худобу.
Могила терпляче кивав їм головою, але вже не посміхався, а тільки рухав своїм неслухняним підборіддям, намагаючись закріпити його в правильному положенні. Але от його погляд зупинився на Тарасові. Очевидно, йому сподобався розумний вираз обличчя хлопця, уважні очі, в яких угадувалась робота думки. Референт ткнув пальцем у бік молодого вояки:
— Тепер ви скажіть.
Тарас швидко підвівся, але сказати нічого не встиг, тому що сотенний поспішно звернувся до референта:
— Друже Могила, цього не треба. Молодий… Він у нас недавно.
— Не страшно, не страшно, — заспокоїв його референт. — Адже ми розмовляємо щиро. Хай скаже свою думку.
Даремно тривожився Богдан, Тарас пам’ятав і розмову з ним, його настанови й чітко відрапортував:
— Шеренговий Карась. Відповідаю на запитання: в України три вороги — німці, поляки, москалі.
— Ну, то це ж прекрасно, — врадувано розвів руками Могила. — А Карась, хоч і молодий, але добре розбирається… Може, ти скажеш, хто головний наш ворог? Головний з цих трьох?
(Вояки, що були заворушились, відразу ж затихли. Богдан, аж рота відкривши, широко розплющеними очима дивився на Тараса, боявся, що його підопічний у самий останній момент може щось устругнути. Тарас мовчав. Він здогадався, куди хилить Могила, якої відповіді від нього чекає ця суха тараня в окулярах. Потрібно було вимовити лише два слова — москалі, комуністи. Але це було б занадто, навіть задля маскування Тарас не хотів піти на це. Ех, коли б його воля, розказав би він вуйкам, хто їх головний ворог… Не дадуть, заткнуть рота й пропадеш, як бульбашка на воді. Богдан попереджував… Усе ж Тарас не втримався:
— Хто твій найголовніший, найстрашніший ворог? — заклопотано, ніби вперше вирішуючи для себе це питання, сказав він. — Ну, той, хто тягне тебе в могилу, хто український народ хоче з коренем вирвати з землі, щоб ні духу, ні пам’яті не лишилося.
Богдан опустив голову. Пронесло, зрозумів тільки він. Ні, ще не зрозумів, перетравлює… Референт пропаганди відчув щось. Щось неясне, що бентежило його. Не такої туманної і разом з тим логічної відповіді він чекав. Але перша відповідь молодого вояки була зовсім чіткою.
— Може, я чогось не зрозумів, не так сказав? — начеб зніяковів Тарас, — він відчув якісь сумніви референта. — То ви нам поясніть. А я що? Запитують — треба відповідати.
Сотенний так і не підвів голови, але, здається, усміхнувся. Він уже знав, яким простаком може прикинутись бувалий хлопець. Могила прийняв розгубленість молодого вояки за чисту монету.
— Правильно, правильно, друже Карась, ви не помилилися, — підбадьорив він хлопця. — Нашим головним ворогом є ті, хто хоче знищити Україну, назавжди позбавити самостійності український народ, вирвати з нашої пам'яті нашу славну історію, відняти, в нас усе: нашу землю, наше небо, наш хліб, наші чудові українські пісні. Це хочуть зробити більшовики, совіти.
Тарас мало не свиснув від подиву: «От яке подвійне сальто крутонула тараня. Звалив з слабої голови на здорову. Тільки й вуйки ж не дурні, не забули, як після визволення західних областей України Радянська влада роздавала селянам поміщицьку землю, створювала українські школи. А що роблять гітлерівці, це в них на очах… Бреши, бреши, та не забріхуйся, друже Могило!»
Але Могила недарма ходив у референтах пропаганди. Він мав готовий набір демагогічних прийомів. Так, сказав він, німці поводяться обурливо, і від них нічого доброго українцям чекати не можна. Однак треба врахувати їх становище, суворі порядки й закони воєнного часу. Німцям зараз не солодко. Вони воюють з совітами, стримують натиск озвірілих орд нового Чінгісхана. Звичайно, українцям не жаль німецьких вояк, які ллють свою кров на Східному фронті, але все ж треба пам’ятати, що ця кров ллється не лише за інтереси німців. Треба бути політиками, дивитися вперед. Українцям вигідно, щоб німці й совіти знищували один одного й знесиліли в цій боротьбі. Проте страшні не німці, вони відступають: страшні орди більшовиків, що вже насуваються. Це вже не ті совіти, які приходили сюди в тридцять дев’ятому році, тих німці вже вибили. Зараз ідуть кровожерні сибірські монголи й дикі дивізії черкесів, усяких там чеченців, які знищуватимуть українців усіх підряд.