По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Коні йшли важко, хоч на возах сиділи самі тільки їздові. Коли підвода почала наближатися, Богдан відстав від супутника, засунув руку в сіно на возі й витяг ручний кулемет. Він потряс ним над головою, закричав тріумфуюче:
— Бачите, якого я гостинця везу!
На першій підводі в сіні лежали загорнуті в рядно гвинтівки. Новенькі, ще лискучі від заводського мастила, з масивними прикладами. Німецькі! Два ручних кулемети. Теж німецькі, теж новенькі, ще не вживані. На другій підводі привезли патрони.
Тарас не міг зрозуміти: звідки все це? Не з неба ж упало. Богдан ходив як іменинник. Тарас глянув на Сидоренка. Старшина оглядав ручний кулемет. Радості на обличчі «військспеца» не було помітно…
Зброю й боєприпаси відвезли на склад. Роздавати гвинтівки вирішили ввечері, а сотня за наказом Богдана розташувалась на травичці. Бесіда. Її проводитиме референт пропаганди.
— Скинути шапки! Не курити! Тиша. Увага! Прошу, друже Могила!
Худорлявий чоловік у світлому дощовику, той самий, що прибув разом з Богданом, скинув кепку, пригладив вицвіле сивувате волосся, нервовим рухом поправив окуляри на носі й дістав з кишені блокнот.
Референт пропаганди мав довге похмуре обличчя з недорозвиненим пухким підборіддям. Підборіддя це поводило себе дуже дивно, воно раз у раз змінювало форму: то, вкриваючись невеличкими ямками, злегка западало, то з’їжджало набік, ніби нижня щелепа була погано закріплена або її зовсім не було. Проте часом здавалося, що референт намагається щось проковтнути, і йому де ніяк не вдається.
Часто кліпаючи повіками, Могила оглянув вояк, облизав губи.
— Дорогі друзі! — вигукнув він з удаваною задушевністю. — Я хочу, щоб ця наша зустріч, ця бесіда надовго залишилася в вашій пам’яті, й тому бесіда не матиме чисто академічного характеру, а буде живою, дохідливою для кожного.
«Давай, — подумав Тарас, — побачимо, на що ти здатний».
Могила зазирнув у блокнот. Тут знову щось сталося з його підборіддям, але він швидко оволодів ним, поставив на місце. Тарас зрозумів, що це в Могили на нервовому грунті.
— Тема бесіди дуже, дуже важлива і хвилююча: хто наш головний ворог? — відірвався від блокнота референт і повторив майже по складах, вимовляючи кожне слово: — Хто наш головний ворог? Це кардинальне питання, і воно не таке вже й просте, як може здатися на перший погляд. Я докладно зупинюсь на ньому, але спершу мені хотілося б знати — тим більше, що це буде жива, невимушена бесіда, — мені хотілося б знати, що думає кожен з вас з цього приводу.
Референт пропаганди, солодко посміхаючись, знову окинув короткозорими очима вояк, що сиділи перед ним.
— Повторюю питання — хто наш головний ворог? Прошу, друзі. Хто бажає відповісти? Не соромтесь, кажіть, що думаєте, як ви розумієте, в нас дружня, задушевна бесіда.
Незважаючи на такий вступ, бажаючих відповідати на питання референта не знаходилося. Вояки сиділи з застиглими, напруженими обличчями. Ніхто не хотів вискакувати, першим. Недарма ж придумано приказку — не скачи поперед батька в пекло.
Це не збентежило Могили.
— Можливо, питання незрозуміле? Тоді сформулюємо його трішечки інакше: хто головний ворог України? Навіть ще простіше — хто ворог України?
Знову мовчанка. Вояки зиркали один на одного.
— Добре. Я розумію… У вас такі бесіди бувають рідко, ви не звикли. Тоді я буду звертатися конкретно. От ви.
Референт пропаганди показав пальцем на довгоногого вояку в мазепинці. Той негайно скочив і відрапортував:
— Шеренговий Журавель.
— Друже Журавель, я звертаюсь до вас особисто: хто ворог України?
— Поляки, — після короткої запинки відповів Журавель.
— Добре, — кивнув Могила. — Сідайте. Тепер от ви.
Вояка, на якого був націлений палець пропагандиста, підвівся.
— Шеренговий Смола… — доповів він і завмер, витріщаючи очі на референта.
Богдан не витримав.
— Що, треба тягти з кожного? — суворо запитав він. — Устав, назвав псевдо й відповідай на запитання. Смола, відповідай!
— Хіба я знаю, як відповідати… — стенув плечем вояка й озирнувся на товаришів.
— Так, як думаєш, — майже ласкаво підказав Могила.
— На мою думку, — зітхнув Смола, — то найбільше сала за шкіру, українцям залили німці. З бидлом так не поводяться, як вони з людьми.