По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Як відмикали двері, Юрко не почув, його розбудив не шум, а щось інше. Розплющив очі й побачив брата. Петро був сам, автомат висів у нього на грудях. Він, видно, щойно ввійшов до камери. Юрко зрозумів, що його розбудив братів погляд. На Петра страшно було дивитися — обличчя потемніло, очі горіли, як у сухотника.
— Вставай, Юрку…
Від тихого, сумного братового голосу Юркові защеміло серце. Він знав: тільки горе, саме тільки горе, може він принести Петрові. Нічого більше.
Коли брати виходили з дому, бандерівці, що траплялися їм назустріч, квапливо бокували, тиснулися до стін. Місяць прошмигнув уперед, розчинив широко двері, штовхнув ногою старого, що сидів на східцях. Це був той старий, якого Юрко бачив уночі. Він злякано схопився, замугикав, сіпаючись обличчям, почав догідливо кланятись, як, очевидно, кланявся своєму панові, колишньому володареві цієї садиби. «Глухонімий, тримають за сторожа», — механічно відзначив про себе Юрко.
Петро повів брата стежкою, протоптаною до річки. Сонце вже стояло високо, й недалекий, залитий світлом ліс здавався особливо гарним. Ні, ліс не манив, не кликав Юрка до себе, але було щось радісне, спокійне, урочисте в його золотаво-зеленій нерухомості, ввижалася якась спокійно-ласкава усмішка на обличчях дерев, наче вони хотіли заспокоїти, підбадьорити Юрка, нагадати йому, що земля, на якій живуть, ворогують, убивають один одного люди, як і перше, прекрасна.
Невже Петро не помічає цього? Юрко глянув на брата. Той ішов, стиснувши губи, дивлячись у землю. Позаду хруснула гілка. Юрко озирнувся — двоє з автоматами, охорона… Петро, не обертаючись, зробив знак рукою, й кроки позаду затихли.
До ріки залишилося метрів шістдесят — Юрко побачив і впізнав той пагорбок, з якого він, розігнавшись, стрибав сторч головою в воду, — коли Петро звернув із стежки до поваленої берези. Там, осторонь від чужих очей і вух, вирішив поговорити з молодшим братом.
Сіли поруч. Юрко завмер, чекаючи першого слова, першого питання. Петро мовчав. Юрко не витримав, глянув на нього.
— Що ти наробив, Юрку, — з болем промовив Петро. — Що ти наробив…
— А що я наробив? — раптом розлючуючись, відчуваючи, як усередині стискається до краю якась пружина, запитав Юрко. — Я вбив кого? Пограбував?
— Гірше… — похитав головою Петро. — Я все знаю.
— Петре, слово честі… Я ні в чому не винен, нічого поганого не зробив.
— Юрку, я все знаю! — блиснув очима Петро.
«Не знаєте. Та й не треба вам усього знати…» — подумав Юрко сердито. Брат був на п’ятнадцять років старшим від нього, і Юрко, навіть коли в думці звертався до нього, вживав шанобливого «ви».
— Тоді скажіть! За що вони мене взяли, руки мені крутили? В чому вони мене обвинувачують?
— Не вони… Я тебе обвинувачую. В найстрашнішому. В зраді.
Юрко ривком обернувся до брата. Очі їх зустрілися. Обурення Юрка було таким сильним, щирим, що Петро відчув це й зрадів: хлопець міг не знати всього, його обманули, обкрутили навколо пальця… І все-таки з Юрка не можна було зняти вину повністю, свою частку вини він повинен був спокутувати. Петро продовжував, підвищивши голос:
— Так, у зраді. Ця твоя Стефа за твоєю допомогою повідомила поляків, що в Рутках гуляють наші хлопці.
Обвинувачення Петра було таким диким, безглуздим — як він тільки міг подумати таке! Але не це вразило Юрка. Петро знав про існування Стефи. Він пов’язував її з тим, що сталося в Рутках. Одне необережне слово, й на Стефу звалиться лихо. І не лише на Стефу… На всіх, хто відважився дати їй притулок.
— Петре, всім найсвятішим, пам’яттю про нашу маму присягаю, це неправда, — тихо сказав він, торкнувшись рукою до братового коліна. — Чому ви не хочете повірити мені?
— Я вірю… — Петрів голос звучав глухо, сумно. — Свідому зраду я виключаю, відкидаю. Все зробила вона, твоя полечка. Ти не знаєш, на що здатні ці гадючки. Вони пригріються біля самого серця та й укусять. Де вона? Хто її ховає? Скажи. Ти повинен допомогти нам. Хлопці її допитають, проведуть слідство.
От як обернув справу Петро. Так, Місяць із своїми хлопцями допитає, розслідує… Юрко вже знав, як це робиться. Обличчя брата ніби злилось в одне з обличчями Білого, Місяця, Клешні й дивилось на Юрка спотвореними більмами, сліпими очима. Вони… Були вони, був він і була Стефа, ні в чому не винна, беззахисна. Вони вимагали, щоб він приніс її в жертву.
Юрко опустив голову.
— Я знаю, як важко тобі зараз, — почув він голос брата, сумний, співчутливий. — Кохання, перше кохання… Через кохання руки на себе накладали. Я сам… Я теж це пережив. Але в наш час навіть самогубство — розкіш, якої не можна собі дозволити.