Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

У Європі, як її змальовував Меженко, було повно комерційних видавництв, що спекулювали на книжках, друкуючи халтуру, написану за гроші. Водночас ця Європа була великим незвіданим місцем, про яке чули по радіо та яке бачили за продуктами, котрі вона експортувала. Українці були не готові запозичати щось із Європи, а то й узагалі, можливо, не готові її розуміти. «Гарт» відрядив туди трьох письменників. Після повернення двоє мовчали, а третій не міг сказати про неї нічого доброго. Чи це означало, що українці були не готові зрозуміти Європу, — а чи що їм було потрібно щось конкретне, а не запозичення з Європи всього без розбору? Меженко вважав, що потрібна була не сама європейська культура, а техніка для створення такої культури. На його думку, культура Європи була чужою та ворожою, оскільки вона створена за тих соціальних умов, які Україна не тільки не змогла відтворити, а й узагалі відкинула. Разом із тим її словесна майстерність, її музичні та театральні техніки були життєво важливими для розбудови культури радянської України. Тенденція «Плугу» вульгаризувати та примітизувати також була загрозою для культурних здобутків. Просвітянство та сліпий європеїзм були «Сциллою і Харибдою української культури». Меженко дійшов висновку, що цілу Європу неможливо відкинути чи прийняти — слід відкинути її ідеологію, а техніки, які можна отримати тільки в Європі та від Європи, — прийняти[520].

Не дивно, що найспроможнішим захисником Хвильового став неокласик Микола Зеров, котрий втілював ту європейську культуру, за яку в ім’я комуністичної літератури виступав Хвильовий. Зеров намагався змістити фокус дискусії й повернутися до ключового питання якості літературних творів. Те просвітянство, яке засуджував Хвильовий, було літературним міщанством, що проявило себе в пролетарській літературі. У Європі, як пояснював він, Хвильовий убачав знаряддя, яким можна скористатися супроти цього міщанства. Як зрозумів Зеров, Хвильовий дивився на Європу як на представницю сильної культурної традиції. Питання слід було перейменувати: не «Європа проти «Просвіти»», а «культура проти халтури». Треба було боротися з трьома явищами: разючим невіглаством деяких критиків; звичкою формувати малі, відособлені групи (гуртківство) та небажанням деяких молодих письменників вивчати своє ремесло. Зеров також мав власні ідеї щодо того, чим варто зайнятися. Письменників треба вчити, як добре писати. Вони мають зробити класику європейської літератури своєю власною. Вони повинні створити здорову літературну атмосферу, яку вже мала Москва, замість того щоб цькувати інших плітками, як це роблять ті, хто прагне встановити свою монополію на літературне самовираження коштом гідної прочитання літератури. Понад усе потрібно було більше літератури й менше маніфестів, більше серйозних літературних студій та менше пустих ідеологічних формул[521].