Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Земля, мабуть так, у Варшаві були якісь труднощі з водогонами, дорожні роботи також дуже довго тягнуться…
Минулося самотні дрожки, що чекали наступних мандрівників зі спізненого експреса; візник попивав із пляшки, схованої у безформній рукавиці. Жандарм, який вартував під навісом двірця, поглядав на хлопа із заздрістю.
— Оце приходить і йде геть, місяць тепло, місяць зимно, — а це ж усе-таки ближче до Краю Криги, ніж ваша Варшава. Що такого приваблює їх до одних міст, а від інших віднаджує?
— Ба!
Від широкої дороги, розташованої паралельно до колії, відходило звідси під кутом два тракти, той, що ліворуч, провадив просто до нечисленних світел у вікнах третього й четвертого поверхів будівель центру Єкатеринбурга. Всі будинки, видимі з привокзальної вулиці, було споруджено з колод, на плані довгого прямокутника. Вони більше нагадували перерослі халупи, ніж шляхетські садиби, не кажучи вже про варшавські кам’яниці; низькі, похилі, вони виглядали напівзануреними в неглибокі ще замети. Широкі віконниці було зачинено, сніг ліпився до щілин і вигинів, укладався на похилих дахах у східчасті гладі, легкий вітер втягував його в провулки й проходи між будинками.
Йшлося мовчки.
— Пане Бенедикте? За чим ви так роззираєтеся? Ви домовилися з кимсь про зустріч? — Фессар посміхнувся з двозначною іронією. — Я нав’язуюся, скажіть же, що я нав’язуюся.
Раптова думка: це він! Він, він, проклятий турок, ну справді! Вийшов, чекав, причепився не питаючи, під тим хутром у нього помістяться дві ґвинтівки, тузінь баґнетів, і як він посміхається! Це він, він!
— Щось, як на мене, ви зле виглядаєте, — Фессар зупинився. — Не так уже й холодно. — Він уважно подивився. — Ви дуже бліді. У вас руки трусяться.
Негайно опустилося руку з цигарою. Утекти очима — там: групка чоловіків із пиками, наче сокирами витесаними, певно робітники якогось металурґійного заводу, йдуть узбіччям, гучно обмінюючись заувагами, типова жанрова сцена — дивитися на них, не дивитися на турка, не дати по собі нічого зрозуміти.
А він своє:
— Тут, на березі Ісеті, є в готелі цілком пристойний ресторан, і якщо ви дозволите запросити вас на дуже ранній сніданок, то ми мали б оказію поговорити в чотири ока й чотири вуха, що в потязі, правду кажучи, неможливо ніде.
— Але про що? — спиталося різко.
Турок скривився, сухожилля на обличчі напнулися під шкірою, як від великого зусилля, він перемістив цигару в устах, потер потилицю.
— Вони можуть балакати про привидів й іншу мару, але я в цьому ділі сиджу вже багато років, живу в Місті Криги, бачив Черное Сиянье і блиск Собору Христа Спасителя, ви мали при собі тунґетит, чистий або студінь вуглецю, тільки хто ж возить дрова до лісу, хто? — Він розпалився, жестикулюючи цигарою і ціпком з дедалі більшим запалом, йому вже не було нудно, ой ні, тепер говорила зовсім інша людина: — Й навіщо ці таємниці, фальшиве прізвище, а князь Блуцький-Осєй чомусь їде до японців, він відомий розтальник, а якщо він вам такі публічні афронти чинить, то це означає, що ви напевно симпатизуєте заморозникам, щоб не дратувати Сибирьхожета, бо вони перші злякаються, ну але це оказія, гріх не скористатися, уфф, ну й куди ви так квапитеся, що…
Крик прошив єкатеринбурзький мороз — урване хрипіння вмирущого — крик і хрипіння; людина вмирає посеред сніжної ночі.
Поглянулося поміж будинків. Там рух у тіні — людська постать — низько — чорна форма підноситься й опадає. Зробилося крок уперед. На мить виринуло в сніжній яскравості обличчя темноокого молодика — «Спаси і сохрани!» — з широко розкритим ротом і смугою бруду на щоці, дуже бліде. А піднімалася й падала його рука з каменем у жмені, яким він трощив череп чоловікові, розпростертому на землі.
Пролунав пронизливий свист. Затріщала деревина. Повернулося. Юнал Таїб Фессар, натягнутий, мов тятива лука, із зубами, зціпленими на цигарі, й у шубі нарозхрист, замахнувся важким ціпком, тримаючи його обіруч над головою. Як влучить, поламає кості. Мороз луснув знову від пострілу з ґвинтівки: перший із робітників упав посеред вулиці обличчям у кригу. Інший ухилився від туркового ціпка. У них були ножі. Пролунав наступний постріл. Крутилося на місці, як паяц на патичку, завжди спізнюючись на один оборот. Людорізи, спотикаючись, тікали в темряву провулка; останній озирнувся зі страхом і люттю — назад, на ворота будинку на протилежному боці вулиці.