Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Куба у ті початкові роки була царством імпорту і безладу. За браком нової моралі — яка ще не скоро сформується в свідомості населення — карибський мачизм знайшов підставу для свого існування у тому повсюдному надзвичайному стані. Національні почуття були настільки зворохоблені отим нестримним шквалом новизни і самостійності, і водночас загрози пораненої реакції були такими справжніми і неминучими, що багато людей плутали одне і друге, і, схоже, думали, що навіть нестачі молока можна зарадити стріляниною. Враження грандіозної пачанґи, що його в той час породжувала Куба у закордонних гостей, мало правдиві підвалини в дійсності і в дусі кубинців, але було наївною ейфорією на межі катастрофи. Бо й справді, я вдруге повернувся в Гавану на початку 1961 року як роз’їзний кореспондент «Пренса Латіна», і перше, що впало мені в око, було те, що з вигляду країна змінилась дуже мало, але натомість суспільне напруження робилося нестерпним. Я прилетів із Сантьяго в Гавану чудового березневого дня, споглядаючи через ілюмінатор дивовижні поля тієї вітчизни без річок, курні сільця, сховані бухти і по всьому маршруту помічав сигнали війни. На дахах лікарень були намальовані великі червоні хрести всередині білих кіл, щоб убезпечити їх від передбачуваних бомбардувань. Схожі знаки були також на школах, храмах і притулках для старих. У цивільних аеропортах Сантьяго і Камаґуея стояли зенітні гармати часів Другої світової війни, замасковані брезентом вантажівок, а узбережжя патрулювали швидкі катери, які раніше були відпочинковими, а тепер мали завадити висадкам. Повсюди було видно збитки від нещодавніх саботажів: плантації тростини, випалені запалювальними бомбами з літаків, що прилетіли з Маямі; руїни фабрик, підірваних внутрішнім опором; імпровізовані військові табори в складних районах, де починали діяти перші ворожі революції групи із сучасним озброєнням і чудовими логістичними ресурсами. В аеропорту Гавани, де були очевидними зусилля зробити так, аби атмосфера війни не помічалася, від краю до краю карниза головної будівлі було написано: «Куба — вільна територія Америки». Замість колишніх бородатих солдатів патрулювання здійснювали юні міліціонери в уніформі оливкового кольору, серед яких були й жінки, і їхня зброя усе ще була зі старих арсеналів диктатури. Іншої поки не було. Перше сучасне озброєння, яке вдалося купити революції попри протидію Сполучених Штатів, прибуло з Бельгії 4 березня минулого року на борту французького корабля «Ля Кувр», але той вибухнув на пристані Гавани із сьомастами тоннами зброї і бойового спорядження у трюмах через спровокований вибух. Крім того, внаслідок цієї диверсії загинуло сімдесят п’ять і було поранено двісті робітників порту, але відповідальність за неї на себе ніхто не взяв і кубинський уряд поклав її на ЦРУ. Саме на похороні жертв Фідель Кастро проголосив лозунг, який мав стати основним девізом нової Куби: «Батьківщина або смерть». Уперше я побачив його написаним на вулицях Сантьяго, я бачив його грубо намазаним на велетенських рекламних щитах американських авіакомпаній і зубних паст на курній дорозі з аеропорту в Камаґуеї і раз-по-раз здибував його на саморобних табличках у вітринах крамниць для туристів в аеропорту Гавани, в приймальнях і на прилавках, виведеним білилами на дзеркалах перукарень і губною помадою на вікнах таксі. Градус суспільного насичення був такий, що не було ні місця, ні моменту, де не було б написано того гнівного лозунгу — від великих мис для віджимання цукрової тростини до офіційних документів — і радіо та телебачення цілими днями і нескінченними місяцями немилосердно повторювали його, доки він не всотався в саму сутність кубинського життя.