Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Я усвідомив блокаду в дуже грубий, але водночас трохи ліричний спосіб, як усвідомлював майже все в моєму житті. Пропрацювавши цілу ніч в редакції «Пренса Латіна», я самотою і трохи отупілий пішов шукати, що би поїсти. Світало. Море було спокійним, і від неба його відділяв помаранчевий вилом на горизонті. Я крокував серединою безлюдного проспекту, супроти вітру з духом селітри з Малекону, шукаючи відчинену місцину, аби поїсти під підточеними і вогкими кам’яними аркадами старого міста. Врешті надибав корчму з опущеною металевою шторою, але без колодки, і намагався її підняти, щоб увійти, бо всередині горіло світло і якийсь чоловік протирав склянки на шинквасі. Допіру я це спробував, як почув за спиною характерний звук гвинтівки, в якій зводять курок, і дуже ніжний, але рішучий голос жінки:
— Стій, товаришу, — промовила вона. — Руки вгору.
То було видиво у світанковій імлі. З виду вона була дуже гарна, з волоссям, зібраним на потилиці в кінський хвіст, у військовій сорочці, промоченій морським бризом. Без сумніву, була налякана, але стояла, розставивши ноги, твердо впираючись підборами в землю, і міцно тримала рушницю, як солдат.
— Я голодний, — сказав я.
Мабуть, я проказав це дуже переконливо, бо тільки тоді вона зрозуміла, що я не намагався вдертись у корчму силою, і її острах перетворився на жаль.
— Зараз дуже пізно, — сказала вона.
— Навпаки, — відказав я, — проблема в тому, що зараз дуже рано. Я хочу поснідати.
Тоді вона через вікно подала знаки і переконала чоловіка, аби той подав мені щось, хоча до відкриття було ще дві години. Я попросив яєшню з шинкою, каву з молоком, хліб з маслом і якийсь фруктовий сік. Чоловік із підозрілою точністю сказав мені, що яєць і шинки немає вже майже тиждень, молока — майже три дні і єдине, що він може мені подати — це горнятко чорної кави і хліб без масла, і, може, трохи розігрітих вчорашніх макаронів. Здивований, я запитав його, що діється з харчами, і моє здивування було настільки щирим, що тоді подивованим почувався він.
— Нічого не діється, — мовив він. — Хіба лиш те, що ця країна летить під три чорти.
Він не був ворогом революції, як подумалось мені спочатку. Навпаки: він був останнім з родини, що складалася з одинадцяти людей і вся втекла в Маямі. Він вирішив лишитися і справді лишився назавжди, але його ремесло дозволяло йому вгадувати майбутнє, опираючись на реальніші факти, ніж ті, що мав невиспаний журналіст. Він думав, що за три місяці йому доведеться зачинити корчму через брак їжі, але його це мало обходило, бо в нього вже були цілком конкретні плани на його особисте майбутнє.
То був точний прогноз. 12 березня 1962 року, коли від початку блокади минуло триста двадцять два дні, на продовольство було введено результативну карткову систему розподілу. На кожного дорослого розподілявся місячний набір продуктів із трьох фунтів м’яса, фунта риби, фунта курятини, шести фунтів рису, двох фунтів сала, півтора фунта квасолі, чотирьох унцій масла і п’яти яєць. То була пайка, вирахувана для того, аби кожен кубинець споживав нормальну частку денних калорій. Були спеціальні набори продуктів для дітей, відповідно до віку, і всі, кому було менше чотирнадцяти років, мали право на літр молока щодня. Пізніше стало бракувати цвяхів, миючих засобів, електричних лампочок та багатьох інших товарів домашнього вжитку, і проблемою влади було не регламентувати, а діставати їх. Найдивовижніше було переконуватися, наскільки ота нав’язана ворогом скрута очищала суспільну мораль. Того ж року, коли було введено карткову систему, сталася так звана Карибська криза, яку англійський історик Г’ю Томас назвав найсерйознішою в історії людства, і переважаюча більшість кубинського народу протягом місяця перебувала в бойовій готовності, не покидаючи своїх бойових постів, доки небезпеку вдалось відвернути, вони були готові з рушницями протистояти атомній бомбі. Посеред тієї масової мобілізації, якої було би достатньо, аби розладнати будь-яку добре налагоджену економіку, промислове виробництво досягло небувалих показників, на фабриках перестали прогулювати і обходили перешкоди, які за менш драматичних обставин були б фатальними. Телефоністка з Нью-Йорка якось сказала своїй кубинській колезі, що в Сполучених Штатах дуже налякані тим, що може статися.
— Натомість ми тут дуже спокійні, — відповіла їй кубинка. — Урешті-решт, атомна бомба не завдає болю.
Країна тоді виробляла достатньо взуття, аби кожен мешканець Куби міг купити одну пару на рік, тож розподіл здійснювався через школи і робочі центри. Лише в серпні 1963 року, коли вже майже всі магазини зачинились, бо продавати було буквально нічого, було регламентовано розподіл одягу. Спочатку кожному виділяли по дев’ять виробів, серед них чоловічі штани, чоловіча і жіноча білизна і деякі текстильні товари, але вже за рік їхню кількість збільшили до п’ятнадцяти.