Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Я не пригадую точного прогнозу. Зазвичай нагороджені здаються найбільше заскоченими. Коли ірландський драматург Семюел Бекет в 1969 році дізнався по телефону новину про свою нагороду, то в замішанні вигукнув: «Боже, яка халепа!» Пабло Неруда в 1971 році дізнався новину за три дні до того, як її було опубліковано — через конфіденційне послання зі Шведської академії. Однак наступного вечора він запросив компанію друзів повечеряти в Парижі, де тоді був послом Чилі, і жоден з нас не знав, що ми святкуємо, доки вечірні газети не опублікували новину. «Річ у тім, що я ніколи ні в що не вірю, доки не побачу це написаним», — пояснив нам згодом Неруда зі своїм невгамовним сміхом. Через кілька днів, коли ми обідали у шумному ресторані на бульварі Монпарнас, він згадав, що досі не написав промови для церемонії вручення, яка мала відбутися через 48 годин у Стокгольмі. Відтак перевернув іншим боком картку з меню і без жодної паузи, не переймаючись людським гамором, з такою ж природністю, як дихав, і тим самим нещадним зеленим чорнилом, яким накреслював свої вірші, написав просто там прекрасну промову на свою коронацію.
Серед письменників і критиків найбільш поширена версія, що шведські академіки умовляються в травні, коли починає танути сніг, і під час літньої спеки вивчають твори небагатьох фіналістів. У жовтні, усе ще опалені південним сонцем, вони видають свій вердикт. Інша версія стверджує, що Хорхе Луїса Борхеса вже було вибрано в травні 1976 року, але не під час кінцевого голосування в листопаді. Бо й справді, нагороду того року одержав чудовий і гнітючий Сол Беллоу, похапцем вибраний в останню мить попри те, що інші нагороджені в різних галузях також були американцями.
Насправді 22 вересня того року (за місяць до голосування) Борхес зробив те, що ніяк не стосувалося його майстерної літератури: побував на урочистій аудієнції генерала Авґусто Піночета. «Це незаслужена честь бути прийнятим вами, пане президенте», — сказав він у своїй злощасній промові. «В Аргентині, Чилі та Уругваї рятують свободу і лад», — продовжив він, хоча ніхто його не просив. І незворушно завершив: «Це відбувається на континенті, що його розхитує і доводить до анархії комунізм». Легко було розсудити, що стільки дурниць поспіль можна було сказати тільки для того, аби покепкувати з Піночета. Та шведи не розуміють буеносайреського почуття гумору. Відтак ім’я Борхеса щезло з прогнозів. Зараз, після несправедливої епітимії, воно знову з’явилося, і нам, його ненаситним читачам і водночас політичним противникам, нічого би так не хотілось, як знати, що він нарешті позбувся свого щорічного сум’яття.
Двома його найнебезпечнішими суперниками є англомовні романісти. Перший, що без великого шуму фігурував у попередні роки, тепер став об’єктом вражаючої реклами в журналі «Ньюзвік», який відзначив його на своїй обкладинці 18 серпня як великого майстра роману; цілком обґрунтовано. Його повне ім’я — Відьядхар Сураджпрасад Найпол, йому 47 років, народився він тут поряд, на острові Тринідад, від індійського батька і карибської матері, і деякі дуже строгі критики вважають його найбільшим сучасним англомовним письменником. Іншим кандидатом є Ґрем Ґрін, на п’ять років молодший за Борхеса, з такими ж чеснотами і таким же багаторічним спізненням, як у нього, щоб отримати той спорохнявілий лавровий вінок.
Восени 1972 року в Лондоні Найпол не виглядав дуже свідомим того, що він карибський письменник. Я нагадав йому це на одній дружній зустрічі, і він трохи розгубився; якусь мить поміркував, і усмішка знову осяяла його меланхолійне обличчя. «Good claim», — сказав він мені. Натомість Ґрем Ґрін, що народився у Беркгемстеді навіть не вагався, коли один журналіст спитав його, чи він усвідомлює, що є латиноамериканським романістом. «Звісно, — відповів він. — І я дуже радий, бо в Латинській Америці є найкращі сучасні письменники, як-от Хорхе Луїс Борхес». Кілька років тому, розмовляючи про всяку всячину, я висловив Ґрему Ґріну свою розгубленість і досаду з приводу того, що такому автору, як він, з такими різносторонніми і оригінальними творами, не дали Нобелівської премії.
«Мені її ніколи не дадуть, — сказав він абсолютно серйозно, — бо не вважають мене серйозним письменником».