Острови шторму та смутку. Гадюка

— Тобі доведеться його вбити. Ти це розумієш?

Я повернулася й поглянула на Бронна: ліхтарі підсвітили його вилиці та брови, а нижня частина обличчя сховалася в тіні.

— Кого?

— Адлера. Інакше — ніяк.

Я не відповіла. Відчула, як занепокоєння гризе мене зсередини.

— Ти не знаєш цього напевне!

— Знаю! — Бронн погладив пальцями мою шию в тому місці, де Клів пустив кров. І хоч Бронн торкався ніжно, синці від руки Кліва і досі боліли — чому ж так довго?

Мені не хотілося знову це згадувати, однак я розповіла Бронну все, включно зі словами Рена про його готовність перейти на іншу сторону.

Якийсь час він обдумував мої слова.

— Недостатньо просто бути його дочкою. Команда визнає тебе як Гадюку лише тоді, коли ти вб’єш їхнього капітана.

Я не відповіла, і він загорнув мені за вухо пасмо волосся.

— Що з тобою? — ніжно прошепотів він, — невже твоя любов така безмежна навіть після того, що він накоїв?

Я похитала головою, не бажаючи продовжувати цю розмову.

— Тоді в чому справа? — Бронн хотів почути від мене правду. — Я знаю, що ти це вже робила.

Отож, він знає, що це я вбила Бріґса.

— Я ніколи не хотіла вбивати. Я хочу рятувати життя, а не забирати їх.

Бронн сумно посміхнувся.

— Іноді ці речі взаємопов’язані.

Та я не була з ним кришталево чесною. Я не змогла зізнатися Бронну — в цьому важко було зізнатися навіть самій собі, — що коли Бріґс вбив Йорена, Клару та Томаса, в мені прокинулась жага причиняти біль. А для Бріґса навіть смерть не була достатнім покаранням. Якби він і досі був живий, я хотіла б катувати його. Ця сила, що роздмухує мою жагу карати, направду могутня — і з часом лише міцнішає. Мене кидає в жар від усвідомлення, що я здатна на таке.

— Я не хочу перетворитися на свого батька, — прошепотіла я, і в цих словах вчувався страх.

— Ти — не він, — запевнив мене Бронн. — Однак хтось із вас помре, — його очі несамовито зблиснули, — і я не хочу, щоб це була ти.

Чи знав він, про що говорить? Щоб перемогти в цій битві, мені доведеться вийти заміж за чоловіка, якого не кохаю, і вбити свого батька.

Ким я стану після всього цього? Покласти себе на вівтар Островів…

— Дипломатка з моєї Ініціації… — Бронн відвів погляд і знову втупився у зоряне небо, — це не було моїм першим вбивством.

Він — мов бездонна криниця таємниць.

— Що? А хто тоді?

— Ти пам’ятаєш Скурва? Тобі було десь тринадцять…

Я спробувала пригадати — і в пам’яті зринув туманний образ худющого чоловіка із масним волоссям.

— Зі шрамом на носі?

— Так, і немаленьким. От він був першим.

Це все не вкладалося в моїй голові.

— Він перейшов дорогу моєму батькові?

— Не зовсім… Якось ми разом пиячили, був гарний день. Усі веселилися, окрім старого Скурва. Від випивки він став ще жорстокішим — і саме тієї ночі вирішив навідатися до тебе.