Моя неймовірна подруга

— Це він прийшов, щоб з тобою одружитися, — жартувала я, — проситиме у батька твоєї руки.

— Хай навіть і не мріє!

— Чому це? — схвильовано питала в неї Нунція, — якщо він попросить, ти що, відмовиш?

— Я йому вже відмовила!

— Справді?

— Так.

— Це правда, Ленý?

— Авжеж, правда, — підтвердила я.

— Гляди, не кажи батькові, а то він тебе вб’є!

За вечерею говорив лише Марчелло. Було ясно, що він напросився в гості, а Ріно не зміг йому відмовити, отож за столом він майже увесь час мовчав або сміявся без причини. Солара розмовляв переважно з Фернандо, але не забував доливати вина Нунції, Лілі і мені. Говорив хазяїнові дому, як його всі поважали у районі за працьовитість і майстерність чоботаря. Запевняв, що його батько завжди добре відгукувався про його здібності. Казав, що Ріно щиро та безмежно захоплений його знаннями та вміннями з виробництва взуття.

Фернандо, ще й під дією вина, розчулився. Пробурмотів щось похвальне на адресу Сільвіо Солари, навіть про Ріно сказав, що той дуже роботящий і з нього вийде добрий майстер. Тут Марчелло підтримав розмову, сказавши, що слід розширяти власну діяльність. Сказав, що його дід починав у напівпідвалі, потім його батько розширився, і ось тепер бар-кондитерська «Солара» добре відомий усім, з усього Неаполя приїжджають туди, щоб випити кави чи пообідати.

— Куди там — з усього Неаполя! — вигукнула Ліла, і батько поглянув на неї погрозливо.

Марчелло скромно усміхнувся і визнав:

— Ну, може, я й дещо перебільшив, але я хотів лише сказати, що гроші мають бути в обороті. Можна розпочати у підвалі, а потім з покоління в покоління продовжувати справу і піти дуже далеко.

Тут він почав розхвалювати ідею виробництва нового взуття, чим чимало збентежив усю родину, а особливо Ріно. І з тієї миті Марчелло почав поглядати на Лілу, немов даючи зрозуміти, що говорячи про підприємницький дух поколінь, він насамперед мав на увазі її. Казав: якщо у когось є бажання, є здібності, є талант придумувати щось нове, що до вподоби людям, то чому би не спробувати? Говорив переконливо, на діалекті, не зводячи очей з Ліли. Я відчувала й бачила, що він закоханий в неї по самі вуха, що хотів би її цілувати, дихати з нею одним повітрям, що він був цілковито у її владі, оскільки вона для нього — втілення жіночої вроди.

— Я знаю, — сказав на завершення Марчелло, — що ваші діти зробили пару гарних черевиків, 43-го розміру, якраз на мене.

Запала глибока тиша. Ріно дивився собі в тарілку і не насмілювався підняти очей на батька. Чулося лише щебетання щигля у клітці за вікном. Фернандо неспішно промовив:

— Так, саме 43-го.

— Мені б дуже хотілося на них поглянути, можна?

Фернандо пробурмотів:

— Не знаю навіть, де вони. Нунціє, ти не знаєш?

— Вони у неї, — кивнув у бік сестри Ріно.

Ліла поглянула прямо в обличчя Соларі, потім промовила:

— Вони були в мене, так, я поклала їх у коморі. Та позавчора мама мені сказала, щоб я там прибралася, і я їх викинула. Вони все одно нікому не подобалися.