Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
Ми всі це помітили. Ніхто з нас про це навіть словом не обмовився, але ми зрозуміли, що Ріно з Пасквале, що були старшими, на тих вулицях знаходили підтвердження того, про що вже знали, від чого у них псувався настрій, виникало почуття невідповідності, недоречності власної присутності. А ми, дівчата, відкривали для себе це лише тепер, із суперечливими почуттями. Нас побачене і збентежило, і зачарувало — ми почувалися негарними, але водночас уявляли, якими ми могли б стати, якби отримали відповідне виховання, освіту, мали змогу вишукано одягтися й причепуритися. І щоб не псувати собі вечір, ми приховували свою ніяковість за іронічними жартами.
— А ти, ти б одягла на себе оту сукню?
— Ти що! Та ні за які гроші!
— А я б одягла.
— І відразу стала б схожа на булку, як он ота!
— Ти бачила, які туфлі?
— Тю, та хіба то туфлі?!
Так ми дійшли до Палацу Челамаре, потішаючись та жартуючи. Пасквале усіма способами уникав йти поряд з Лілою, а коли вона взяла його під руку, то м’яко вивільнився. Звичайно, він часто звертався до неї, і було ясно, що йому подобається слухати її голос, дивитися на неї, але й було помітно, що найменший дотик його бентежив, можливо, міг навіть довести до сліз. Так от, Пасквале ішов поряд зі мною і сказав саркастично:
— Скажи, а твої однокласники у школі теж так одягаються?
— Ні.
— Значить, не така вже й гарна та твоя школа.
— Це класичний ліцей, — відповіла я ображено.
— Ні, негожа та школа, — стояв на своєму він, — якщо туди не ходять такі, як оці, то не годиться. Правду кажу, Ліло?
— Не годиться? — перепитала Ліла і вказала на білявку, що наближалася до нас у супроводі чорноволосого високого хлопця у світлому пуловері, — якщо немає таких, як ота, то та школа — справжнє лайно.
І розсміялася.
Та дівчина була одягнута у все зелене: туфлі зелені, спідниця зелена, жакет зелений, а на голові — що найбільше розсмішило Лілу — мала капелюшок, як у Чапліна, теж зелений.
Веселий настрій Ліли передався і нам. Коли та пара пройшла повз Ріно, він відпустив на їхню адресу досить незугарний жарт, щось про те, що саме синьйорині слід зробити з тим своїм капелюшком. Пасквале це так розсмішило, що він зупинився і обіперся рукою об стіну. Дівчина зі супутником відійшли на кілька кроків уперед, а потім зупинилися. Хлопець у світлому пуловері повернувся, дівчина спробувала його стримати, взявши під руку. Він вирвався, повернувся і сказав Ріно кілька образливих фраз. Усе сталося за мить. Ріно вдарив його кулаком в обличчя і закричав:
— Як ти мене назвав?! Я щось не зрозумів, повтори, як ти мене назвав? Ти чув, Паскá, як він мене назвав?
У нас, дівчат, веселий та піднесений настрій відразу змінився переляком. Ліла першою кинулася до брата, ще до того, як він почав бити ногами хлопця, який впав на землю, і відтягла його геть з недовірливим виразом обличчя, немовби тисячі малесеньких фрагментів нашого життя — від дитинства і до нашого чотирнадцятиріччя — нарешті склалися перед нею у чітке зображення, що в ту мить їй видалося нереальним.
Ми потягли геть Ріно та Пасквале, а дівчина з капелюшком допомагала своєму другові підвестися. Майже відразу невір’я Ліли у реальність того, що відбулося, перетворилося на безконтрольну лють. Тягнучи брата за собою, вона поливала його брудною лайкою та прокльонами, погрожувала йому і смикала за руку. Ріно, притримуючи її однією рукою на відстані, звернувся до Пасквале з нервовим смішком:
— Моя сестра думає, що тут граються, Паскá, — кричав він з божевільними очима, — моя сестра думає, що якщо я кажу, що краще сюди не ходити, то вона може поводитися так, наче знає і розуміє все краще за всіх і може робити все, що їй заманеться.
Він замовк на мить, щоб перевести подих, і продовжив: