Моя неймовірна подруга

Ми добралися до центру і пішли пішки по Толедо. Ліла вимагала, щоб ми подалися по вулиці К’яйа, далі по вулиці Філанджері, а звідти — по вулиці дей Мілле аж до площі Амедео, де жили багаті та заможні. Ріно та Пасквале туди йти не хотіли, але вони чи то не вміли, чи то не хотіли пояснити, чому саме, а лише бурмотіли щось незрозуміле на діалекті та обзивали недобрими словами окремих людей, яких називали «піжонами». Тоді ми втрьох згуртувалися і настояли на своєму. У ту мить ми почули сигнал клаксону машини. Повернулися і побачили «міллеченто» братів Солара. На самих братів ми майже не звернули уваги, бо були надто вражені виглядом дівчат у машині: то були Джильйола та Ада. Вони здавалися неймовірно чарівними, у чудових сукнях, з гарними зачісками, блискучими сережками. Дівчата розмахували руками і весело нас вітали. Ріно та Пасквале повідверталися, ми з Кармелою від здивування навіть не відповіли. Єдиною, хто радісно замахав їм у відповідь, була Ліла в той час, як машина промчала повз нас у напрямку площі Плебісциту.

Ми якийсь час помовчали, потім Ріно мовив похмуро Пасквале, що він і раніше знав, що Джильйола — шльондра, на що Пасквале з серйозним виглядом кивнув. Вони жодним словом не обмовилися щодо Ади: Антоніо був їхнім другом, і вони не хотіли його образити. А от Кармела сказала те саме і про Аду. Мені від цього насамперед стало гірко. Перед моїми очима знову промайнула та картина: четверо молодих людей, у машині, — саме так слід виходити з району і веселитися. А наш спосіб — пішки, у старому одязі, як ті жебраки, — нікуди не годився. Мені відразу захотілося повернутися додому. Але Ліла, мовби тієї зустрічі взагалі не було, продовжувала наполягати, щоб ми пішли гуляти туди, де прогулювалися елегантно одягнуті люди. Вона взяла під руку Пасквале, щось вигукнула, засміялася, почала пародіювати багатих: вихиляти стегнами, широко і проникливо усміхатися та розводити руками у награно вишуканих жестах. Ми дещо повагалися, а потім і собі почали її наслідувати, роздратовані думкою, що Джильйола та Ада катаються собі в «міллеченто» із вродливими парубками, а ми тут мусимо йти пішки з Ріно, що довбався зі старими черевиками, та із Пасквале, який працював муляром.

Ця наша невдоволеність — звичайно, не висловлена — передалася, мабуть, якимось незвіданим чином хлопцям, які переглянулися між собою, зітхнули і здалися на наші вмовляння. «Добре», — сказали, і ми звернули на вулицю К’яйа.

Здавалося, ніби ми перетнули якийсь невидимий кордон. Добре пам’ятаю вулицю, заповнену людьми, що прогулювалися, і відчуття власної принизливої несхожості на них. На хлопців я не дивилася, дивилася на дівчат і жінок — вони принципово відрізнялися від нас. Здавалося, що вони дихали іншим повітрям, їли іншу їжу, одягалися на якійсь іншій планеті, де навчилися ходити по невидимих вервечках, витканих вітром. Я йшла з відкритим ротом. Коли зупинялася, щоб краще роздивитися одяг, взуття чи окуляри перехожих, усі вони ішли собі далі, немов навіть не бачили мене. Не бачили нікого з нас п’ятьох. Ми були для них невидимими. Або нецікавими. Більше того, якщо хтось випадково зупиняв на нас погляд, то відразу поспішав відвернутися в інший бік, немов наша присутність дратувала. Вони дивилися тільки одне на одного.