Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
Я несміло ступила на поріг хати, і мати невдоволено пробурчала:
— Учителька Олів’єро каже, що ти повинна відпочити, бо дуже втомилася.
Я поглянула на Олів’єро, не розуміючи, про що йдеться. Здавалося, що з нас двох відпочинку більше потребувала якраз вона: вигляд у неї був знеможений, обличчя бліде й одутле. Вона промовила:
— Моя двоюрідна сестра відповіла мені вчора: ти можеш поїхати до неї на Іскію і побути там до кінця червня. Вона буде рада тебе прийняти, лише допоможеш їй трохи по господарству.
Вона розмовляла зі мною так, ніби то вона була моєю матір’ю, а моя справжня мати — та, з кульгавою ногою та косим оком, — то лише якесь непорозуміння, особа другого сорту, яку не слід навіть брати до уваги. Більше того, після тієї розмови вона не пішла відразу додому, а залишилася ще десь на годину, показуючи книжки, які принесла мені почитати. Вона пояснювала, які слід прочитати спершу, а які — потім, змусила мене пообіцяти, що я обов’язково їх спочатку обгорну, і наказала повернути до кінця літа у бездоганному стані. Моя мати терпляче мовчала. Сиділа незворушно, уважно слухала, хоча косе око надавало їй дивного вигляду. Їй увірвався терпець лише тоді, коли вчителька нарешті пішла, абияк попрощавшись із нею і не сказавши жодного доброго слова про мою сестру, яка дуже на те сподівалася, і яку б це дуже потішило. Отож мати вилила своє приниження та образу на мене, бо вважала, що пережила їх саме через мене:
— Ви тільки погляньте! Наша синьйорина повинна їхати на Іскію, бо наша синьйорина перетрудилася! Ходи швидко готувати вечерю, а то я тобі зараз такого ляпаса зацідю!
Та вже через два дні після того, як вона зняла з мене мірки і нашвидкуруч пошила купальник, невідомо де діставши лекала, вона сама саджала мене на пароплав. Дорогою до порту, у черзі до каси за білетом та поки не подали трап, вона засипала мене настановами та порадами. Більш за все її лякав переїзд. «Сподіваймося, що море буде спокійним», — примовляла вона сама до себе і розповідала, що коли мені було три чи чотири роки, вона возила мене щодня до Корольйо, щоб вилікувати мій кашель, і що море було чудовим, і я навчилася плавати. Але я не пам’ятала ні про Корольйо, ні про море, ні про те, що вміла плавати, і так їй про це і сказала. Тут у неї відразу зіпсувався настрій, мовляв, якщо я потону, її вини в цьому не буде, що вона повинна була зробити — зробила, а якщо у мене пам’ять така коротка — то вже моя справа. Ще казала, щоб я не запливала в море навіть у штиль і сиділа вдома, якщо штормило. «Особливо на повний шлунок або якщо в тебе місячні — навіть ноги не мочи!» — приказувала. Перед тим як залишити мене саму, попросила якогось літнього моряка на судні приглядати за мною. Коли врешті пароплав відчалив від берега, я почувалася переляканою, але водночас — щасливою. Уперше в житті я їхала з дому, подорожувала по морю. Грузьке тіло моєї матері — разом із нашим районом, зі справами Ліли — все більше віддалялися і врешті зникли з виду.
Настрій в мене поліпшився. Двоюрідну сестру вчительки звали Нелла Інкардо, жила вона в Барано. Я доїхала до селища рейсовим автобусом, швидко знайшла її будинок. Нелла виявилася привітною, веселою й говірливою жіночкою, незаміжньою. Вона здавала кімнати тим, хто приїжджав відпочивати на море, а для себе залишала одну кімнату і кухню. Я мала спати в кухні. Мені слід було готувати собі ліжко ввечері і розбирати його (нижні балки, дошки, матрац) уранці. Виявилося, що в мене були певні обов’язки: прокидатися о пів на сьому, готувати сніданок для неї і гостей (коли я приїхала, в неї було подружжя англійців з двома дітьми), прибирати зі столу після сніданку, перемивати чашки та кухлі, потім накривати на стіл для вечері і мити посуд перед тим, як лягати спати. Решту часу я була вільна. Можна було сидіти на терасі з видом на море і читати, можна було пройтися білою, крутою стежиною до довгого, широкого, темного пляжу, який називався Маронті.
Через усі ті страхи, що на мене нагнала мати, а також через моє неприйняття власного тіла я зазвичай сиділа на терасі одягнена і щодня писала Лілі по листу, сповненому запитань, дотепних міркувань, захоплених описів острова. Та якось уранці Нелла почала наді мною насміхатися: «Чому це ти так одягнена? Іди надінь купальник!» Коли я його одягла, вона не стрималася і розсміялася: той купальник, сказала вона, для старих. Вона швиденько пошила мені новий, що, на її думку, мав сучасніший вигляд: насиченого синього кольору, дуже відкритий в грудях і вузенький на сідницях. Я спробувала його одягнути, їй сподобалося, і вона заявила, що годі мені сидіти на терасі, час іти купатися в морі.