По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Раптом до чуйного Юркового вуха долетіло голосне курликання колісних втулок, тупіт кінських ніг. Конвоїри пожвавилися.
— Ідуть!
— Хвалити бога!
До будинку одна за одною під’їхало чотири підводи, на яких густо сиділи люди. Відразу ж на землю стрибнуло кілька чоловік з карабінами. Високий, схожий на офіцера, скомандував:
— У камеру, по одному. Головня! Станеш на пост.
Озброєні почали стягати на землю тих, хто сидів і лежав на підводах. Біля Юрка залишився один конвоїр, два інших почали допомагати товаришам. В будинок спершу провели сімох заарештованих із зв’язаними за спиною руками, а потім ще трьох. Серед цих трьох була жінка в білій хустинці.
Потім у будинок внесли щось невелике, кругле, важке, наповнені чимось відра, кошики, кілька гусей і порося, що хрюкало в мішку.
Високий і ще якийсь у куртці підійшли до ганку.
— Ага! Привели… Він?
Яскраве світло електричного ліхтарика, вдаривши в обличчя, засліпило Юрка.
— Що це з ним? Опирався?
— Таке витворяв, друже Місяцю… Ледве зв’язали.
— Ти бач… — якось здивовано, з жалем промовив Місяць і погасив ліхтарик. — Ну, гаразд… Його теж у камеру.
Конвоїр, притримуючи Юрка за лікоть, повів його темним коридором, відчинив якісь двері. Мимо пройшло двоє чи троє. Юрко почув голос Місяця.
— Зараз же послати. Підводою. І давайте, друже Білий, починати з цими, щоб довго не морочитися. До ранку треба закінчити операцію.
В кімнаті, куди помістили заарештованих, було темно. Юрко не встиг зробити й двох кроків, як спіткнувся об щось м’яке, пружне. Хтось лежав чи сидів на підлозі. Обережно ступаючи, вишукуючи ногою вільне місце, хлопець пройшовся через усю кімнату до стіни, де, за його розрахунками, повинно було бути вікно. Вікно він знайшов, але чоло його притулилось не до скла, а до чогось шорсткого. Дошка. Вікно було наглухо забито товстими дошками.
— Е-е, вже пробували. Не вийде… — почувся поруч чийсь тихий сумний голос.
Рипнули двері, світло гасового ліхтаря освітило кімнату, постаті людей, що стояли прихилившись до стін, сиділи на підлозі. На порозі стояло двоє: здоровань з перехрещеними на грудях кулеметними стрічками тримав ліхтар, другий — худорлявий, в окулярах на блідому, невиразному обличчі. Цей в окулярах, примхливо скрививши губи, зазирнув у зошит і промовив нудним, безбарвним голосом:
— Прохоров, Степан Рябчук — на допит.
Молодий, добре збудований чоловік у светрі, що стояв біля стіни, підвів голову, обвів сумними, каламутними очима тих, хто залишався, й, зсутулившись, але твердо, по-військовому ставлячи ногу, пішов до дверей. Слідом за ним, крекчучи й стогнучи, підвівся з підлоги неповороткий вусатий старий, типовий сільський вуйко середнього достатку.
Двері зачинилися, в кімнаті знову стало темно. Заарештовані затамувавши подих прислухалися до кожного звуку. Спершу не можна було зрозуміти нічого. Голос слідчого був млявий, монотонний, він бубонів щось, наче дячок, читаючи псалтир. Потім хтось рішуче промовив: «Ні!» І знову: «Ні, ні! Це неправда». Тут пролунав нетерплячий, роздратований голос Місяця: «Прохоров, востаннє… Нам відомо… Назви імена тих, кого ти залучав до озброєної більшовицької банди». «Неправда! — закричав Прохоров. — Я нікого не залучав, ні з ким… У мене жінка українка, дитина. Я не міг…» — «Брешеш, чортів москалю! Все розкажеш. Клешня, починай!»
Голоси замовкли. Кілька секунд нічого не було чути, й раптом відчайдушний, тонкий, нелюдський зойк різонув слух. Жінка, що сиділа в кутку, закричала від жаху.
— Тихо, Софіє! — Цитькнув на неї хтось із заарештованих. — То ж не… То вони порося колють.
Так, це на подвір’ї вищало порося. Затихло. Юрко зітхнув з полегшенням і тут же відчув, як холодна крапля поту скотилася з виска на щоку. Тіло його обм’якло, він сів на підлогу. На подвір’ї поралися з поросям. Щілини між дошками, якими було забито вікно, порожевіли, запахло смаленою щетиною. І тут до Юркового слуху долетіли звуки тупих, розмірених ударів, наче в глибині будинку хтось вибивав пилюку з одягу. І хоч не було чути ні стогонів, ні крику, Юрко здогадався, що це б’ють людину.
Не розуміючи, навіщо він це робить, Юрко почав рахувати удари, мимоволі смикаючись щоразу всім тілом, наче били не Прохорова, а його. Двадцять п’ять… «Кажи, собако!» Прохоров мовчав. «Хай цей віддихається, подумає. Давайте Рябчука. Вуйку, раджу казати правду, якщо не хочете висіти на патику».