Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Життя підтверджувало репутацію суворого вчителя. І Василь вчився стриманості й виваженості вчинку, за який так прикро потім червоніти. Справді, картав він себе, прекрасно усвідомлюючи всю складність існування «великих», яке право маєш ти, ти, котрий лише входить у життя, оцінювати великих. Хто — ти, і хто — вони? А що їх любов до батьківщини не менша за твою, то як треба було тиснути на Тичину, Рильського, Малишка, щоб вони майже «добровільно» вдягли на себе тогу радянського патентованого класика? Що з того, що за якийсь час їм, переродженим, це навіть стало подобатися?
Так чи приблизно так міркував Василь, розкошуючи у світі мистецтва й літературної науки. Та варто було йому зіткнутися з відвертим свавіллям держави щодо національної культури, варто було відвідати Рахнівку, із її картинами підневільно-«безпашпортного» життя селян, як гору брали зовсім інші думки — відповідальність національної еліти перед народом: де та межа, переступати яку не можна за яких-будь обставин? І сором за колишню слабість — засліплення блиском імперської російськомовної поезії Пастернака, Цвєтаєвої чи кого іншого — обпікав зсередини. На місці випаленого проступало больове усвідомлення дозволених меж, і все чіткіше формувалася необхідність віддати себе служінню народові, навіть тоді, коли добре знаєш, що до твого служіння тому народові цілком байдуже.
У січні 1963-го Василь Стус звільнюється зі школи й повертається до батьків, у Донецьк. А що проблема грошей і далі була надто актуальною, то вже з березня він стає до роботи на шахті[306] — так чесніше. Відпрацював зміну і, навіть коли втомлений фізично, усе ж значно краще почуваєшся морально, бо на тебе не тисне огида від необхідности постійно торочити про «батьківську опіку» української культури комуністичною партією, і ти з чистим сумлінням можеш готуватися до вступу. Щоправда, в ту аспірантуру, бажано не-донецьку, ще треба було потрапити.
Василь намагається не пропускати жодного засідання літературного клубу молодих письменників «Обрій». 26 січня 1963-го він нотує до свого щоденника: «Уже кілька засідань було в клубі молодого літератора. Там — дискусії приємного характеру. Там — антиподи. Там цікаві речі бувають. Л. Беринський, Надєждін[307], ряд інших. Ситуації гострі, часом некрасиві, недоброзичливі розмови. 19 січня мені дали бій. Критиковано було і за захист євреїв, і за „націоналізм“ — чого не було мовлено, але про це йшлося. 25.1. відсилаю відповідь на листа з „Дніпра“. Вмістив там вірші: „Ніч скульптора“, „Зореплавцю“, „Вереснева земля“, „Ти мене не жури…“, „Смертний мотив“, „Світанок у лісі“, „В картинній галереї“.
Трохи раніше, числа 22—24.1. відіслав два листи в „Україну“ і „Зміну“. 31.1. пустив „Монолог у 100 рядків“ до „Літературної України“[308].
12.2.1963 р. Все почалося 9 грудня. Трунок благословив і одважив. Не соромно? Мабуть. Сон-колихання. Утіка — утікає вужем. Соромно! Геройствую. Поразка. Притишеність. Регулярно. Слабість — до відчаю. Допомога, майже професійна, де все зміщене — почуття в бік звичности, механічности. Хвилювання. Петро? Хай Петро. А розпач — він був — даремний. Заспокоєння. Сльози. Вимоги. Даремно. Хто швидше кого ошукає? Ошуканим буду я[309].
А. В. К.[310] розповідав при зустрічі. У Якубського, історика партії, джентльмена, була рукописна збірка (тираж — 4—5 екз[емплярів]) М. Рильського. В збірці 20—22 р. „Гомін і відгомін“[311] „золотом цяткована блакить“ і прорив:
Лист Епіка до Постишева[312]: я знаю, що мої злочини — страшні. Перед ними ніщо вбивця з великого шляху. Ім'ярек — скажений пес. І годиться все — задля нього. М. К. Зеров дуже ерудований, хоч гнув не туди.
Вчора — по моєму „Пориві“ — через пару років це буде крупний поет[313]. Я в цих справах помиляюсь рідко.
В неділю, 10.2. — відповідь од Гуцала[314]. Перед цим — відповідь од Боженка (за альманах) і Лисюка (за „Дніпро“). Відіслав листа до Віктора Д[ідківського]. Лист у видавництво „Молодь“[315].
2.3.1963. 28 лютого відіслав „Порив“[316]: 68 віршів. Надій на успіх мало — вірші слабкі здебільша, на них значною мірою лежить слід давніх уподобань — романтично-суєтного скерування. Це більше слід того, як не треба писати. Відповідь із „Зміни“ — панібратськи-хвалебна, од Бор[иса] Сороки. І. Муратов відмітив якось мою „Ніч [скульптора]“. А дехто пророчив, що вона не буде надрукована!
306
Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 395.
307
Російськомовні поети й перекладачі.
308
Із-поміж усіх згаданих подач друком з'явилася лише публікація в «Дніпрі». Див.: Дніпро. — 1963, ч. 10, С. 92—93. Там були опубліковані вірші «Зореплавцю», «Мати», «Озеро Кисегач» та «Епістолярне».
309
Цілком вірогідно, останні рядки стосуються складних взаємин із Олександрою. Другий рік розлук і повертань — треба визначатися. Їй — час створювати родину, Василь думав про літературні перспективи. Шляхи розходилися.
310
Андрій Васильович Клоччя.
311
Збірка М. Рильського «Гомін і відгомін» вийшла 1929 р.
312
Мотиви «вибитого» з заарештованого прозаїка Григорія Епіка «Покаянного листа» до Постишева, де письменник мусив оббріхувати не лише себе, а й друзів та знайомих.
313
Слова належать А. Клоччі.
314
На той час Євген Гуцало працював у «Літературній Україні».
315
Ідеться про можливість подання рукопису збірки «Круговерть». Див.: Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1
316
Чому «Порив» — незрозуміло. Можливо, таку назву мав первісний рукопис поданої до видавництва збірки, хоча жодних архівних підтверджень на користь цієї думки немає.