Дух животворить… Читаємо Сковороду

Таким я вважаю порівняльно-типологічний метод, орієнтовний не на статичний опис ізольованих елементів, а на аналіз явища (наразі — двочленної структури «Шевченко-Сковорода») як динамічної ієрархічної системи типологічних зближень і генетичних відмінностей, рівнобіжних, перетинів і контроверсій, і то на різних рівнях — як семантичному, так і структурному.

Беручи рівень філософський (і при цьому ні на мить не втрачаючи з поля зору суттєві якісні розбіжності між притаманним Сковороді переважно філософським і Шевченковим суто мистецьким способами осягнення світу), не залишаймо поза увагою властиве обом антропоцентричне й екзистенційне сприйняття буття, переживання його як людського «буття-у-світі». З цим тісно пов'язаний спільний для Сковороди і Шевченка кордоцентризм, трактування — в дусі національної традиції — «серця» як основного осердя людської сутності.

На рівні морально-релігійному відзначмо сповідування постулату про самоцінність людської особистості, її права на індивідуальну неповторність, незаперечний для обох пріоритет універсальних принципів християнської моралі. Щодо релігійно-теологічної царини, то Шевченко, дарма що не навчався у Києво-Могилянській академії і доволі далекий від богослов'я та екзегетики, виявляє досконалу обізнаність із Святим Письмом, до того ж однаковою мірою зі Старим і Новим заповітами, з біблійними сюжетами й мотивами, а головне, як і його попередник, перейнятість сакральним змістом, містичним духом Святого Письма. Осібно слід акцентувати таку рису християнізму Сковороди і Шевченка, як надконфесійний, толерантний характер, що його можна вважати однією з визначальних ознак українського православ'я, назагал національного менталітету. І Сковорода, і Шевченко не приймають накидуваних Москвою офіціозної ортодоксії та вузькочолого доґматизму, обидва критично ставляться до клерикалізму як суспільно-психологічного й соціоповедінкового феномена, до пишної обрядовості й ритуальної «церемоніальності», до «корогв» та «дзвонів» («Причинна»), до чернечого лицемірства й блюзнірства (пісня ченців у діалозі Сковороди «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною», Шевченків «Гімн чернечий»). До цього можна додати міфологічний метод тлумачення Сковородою біблійних мотивів, Шевченкові апокрифічні відхилення у розробці священних сюжетів («Марія») або його надто вільні, сказати б, «неформальні» стосунки із «сердитим Богом» («І знов мені не привезла…»). Все це і за життя обох авторів, і згодом давало (звісно, за великого бажання) приводи для закидів у маніхейській та аріянській єресі, в поступках протестантизму, а то, навпаки, для сумнівних і цілком безпідставних «компліментів» за атеїзм.