Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Та все ж не слід недооцінювати слова Толстого про те, що багато у світогляді Сковороди йому «на диво близьке».
Зауважмо: Толстой каже про близькість, не про тотожність; йому близьке «багато» — отже, не все. Не будьмо спрощувати проблему, іґноруючи розходження, що природно пояснюються відмінністю часів, історичних і національних умов, особистих доль, індивідуальностей. При всьому тому вражає все ж, як справді багато в поглядах Толстого на людину, суспільство, мораль, релігію та інші корінні питання, в його світогляді й етичному вченні, з їхніми сильними та вразливими сторонами, — як багато в нього пунктів дотику, рівнобіжних, перегуків, подібностей з духовним спадком Сковороди, дарма що ми знаємо, що із цим спадком Толстой ознайомився вже тоді, коли давно сформувався як мисленник. Тож ідеться не про вплив, а про близькість типологічну.
Що ж саме осібно близьке Толстому в Сковороди і що є найближчим? Найперше — пафос напружених моральних пошуків, той трішки наївний, дещо утопічний моральний максималізм, який має своїм підґрунтям визнання самовдосконалення особистості найвищим сенсом людського існування, а необхідною передумовою такого самовдосконалення — самопізнання. Недарма Толстой уже в першій фразі свого оповідання про Сковороду підкреслює, що той учив, «як не треба жити і як треба жити».
Для самого Толстого це завжди було питанням з питань, але на порубіжжі 70-80-х років воно постало перед ним з надзвичайною гостротою, у гостро драматичному ракурсі. Толстой пише «Сповідь», далі — «В чому моя віра?». Суть свого нового світогляду він викладає так:
«…П’ять років тому зі мною почало робитися щось дуже дивне: на мене стали набігати хвилини спочатку здивування, зупинення життя, начебто я не знав, як мені жити, що мені робити, і я продовжував жити як раніше. Потім ці хвилини здивування почали повторюватися щодалі частіше й частіше і все в тій самій формі. Ці зупинення життя виявлялися завжди в однакових запитаннях: а навіщо? Ну, а потім?»
І ще гостріше:
«Я відчув, що те, на чому я стояв, підломилося, що мені стояти немає на чому, що того, чим я жив, уже немає, що мені немає чим жити».
Толстой говорить про себе особисто, але подібні кризові настрої є характерними і для багатьох героїв його творів цього періоду. Ми зустрічаємося з ними, з правила, у момент глибокого морального розлому, коли вся марнота безтямного існування, вся олжа, весь фальш, вся аморальність власного життя і життя близького довкілля, які протягом тривалого часу прикривалося лузгою традицій, звичок, забобонів і ретельно охоронялося державними установами, раптом постають перед духовним зором у всій своїй оголеності й непривабливості, віднині вже не можна, несила, аморально жити як раніше. Так Нехлюдов, випадково зустрівши на суді зведену ним колись і тим загублену Катюшу Маслову, осягає «всю жестокость, подлость, низость… всей своей праздной, развратной, жестокой и самодовольной жизни». Так князь Касатський перетворюється на отця Сергія, бо «презирает все то, что казалось столь важным другим и ему самому» і піднімається «на новую такую высоту, с которой он мог сверху вниз смотреть на тех людей, которым он прежде завидовал». Так Іван Ілліч лише на порозі невідворотної смерті з жорстокою ясністю усвідомлює порожнечу всього свого приємного й призвоїстого життя, зітканого з дурної метушні, дрібного марнославства, клопоту про кар’єру, гроші, вигоди…
Кожен з оцих толстовських героїв в якусь зламну мить свого життя відчуває владну, непереборну потребу зупинитися, зазирнути до себе в душу, сказати собі сувору правду про самого себе. І збагнути, нарешті, ту просту й глибоку мудрість, що її один знайомий Толстого, тверський селянин, укладав у три слова: «Всё в табе», — і, додає від себе письменник, «усе, що можна й треба сказати, було сказано»[200].
Таке самопізнання дається найчастіше дорогою ціною, проте воно необхідне людині, якщо вона хоче залишитися людиною.
200
Там само. — Т. 38. — С. 288.