Дух животворить… Читаємо Сковороду

Під цим оглядом варто звернути увагу принаймні на два моменти.

Один — далеко не повне, вочевидь, знання поетом життя і творчості Сковороди. Згаданій вище помилці з іменем Стефана Гречки можна було б не надавати значення. Однак є в тих самих «Близнецах» і суттєвіша невідповідність. Читаємо: «Быстро приближался событиями чреватый 1812 год, юному Сокире кончился 19-ый со дня рождения». Виходить, Сокира народився десь у першій половині 90-х років XVIII століття, тоді життєвий шлях Сковороди доходив кінця, а на той час, коли філософ, за повістю, почав давати уроки юному Никифорові, його давно вже не було на світі. Що ж до переяславського періоду в біографії Сковороди, його діяльності (щоправда, короткочасної) як викладача поетики в місцевому колеґіумі й, отже, можливого дружнього спілкування зі Стефаном Гречкою, а не виключено, що й з Іваном Левандою[183], то все це стосується назагал років 50-х…

Звичайно, художній твір — не наукова біографія, хронологічні зсуви тут цілком можливі, проте не можна не визнати все-таки, що наразі залишається враження очевидної приблизності знайомства автора «Близнецов» з фактичним боком справи. Враження це зміцнюється — за принципом контрасту — при читанні другої частини повісті, де привертає увагу насиченість оповіді точними життєвими спостереженнями і фактами, живими реаліями природи, часу, побуту, мови. Найбільшою мірою це виявлено в описі життя Саватія Сокири: перебування молодого лікаря в Оренбурзі, поїздка до сирдар’їнського укріплення Раїм, в Орську фортецю, пожежа в степу, зустрічі з людьми, які живуть у цих «не столь отдаленных» місцях… Дивуватися не випадає — основу розповідей Ваті, його щоденника під назвою «Оренбургская Муха» становлять особисті враження автора повісті. Згадаймо, що «Близнецы» писалося влітку 1855 року в Новопетровському укріпленні рядовим 4-ї роти 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу… Побачене й пережите Ватею було побачено й пережито автором, тут, поруч, вчора й сьогодні. А Сковорода? Все, що було пов’язано з ним, залишилося ген далеко, крилося десь у глибинах душі, лише зрідка — і то химерно — спливаючи в свідомості то дитячим спогадом, то відгомоном усних переказів, то збереженими у пам’яті фактами з прочитаних колись давно в «Украинском вестнике» мемуарів про «Діогена нашого століття»…

Поготів не були, та й не могли бути, повними уявлення Шевченка про творчу й наукову спадщину Сковороди. Що він знав і пам’ятав низку поетичних творів Сковороди, хоча, ймовірно, лишень деякі з них, навряд може бути взяте під сумнів. А от філософські праці Сковороди, його трактати, діалоги, байки, головна частина листування, переклади тощо на всі сто відсотків не були знані Шевченком. Отже, майже незаперечним можна вважати практично лише факт знайомства Шевченка з публікацією спогадів Ґ. Геса де Кальве та І. Вернета і двох листів Сковороди в «Украинском вестнике», решта — більш ніж проблематична. Перше, та й то далеко не повне, зібрання творів українського філософа побачило світ у рік смерті Шевченка.