Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Інша справа — мова Сковороди. Читаючи його твори, ми опиняємося неначе перед киплячою мовною магмою, перед своєрідним «топильним казаном», де відбувається процес пошуку нової якості через синкретизацію найрізноманітніших мовленнєвих елементів — від староукраїнської та російської книжних мов до живої народної говірки, від церковнослов’янізмів і полонізмів до міського слобожанського жарґону, від іншомовних вкраплень до неологізмів… Щоб прийти до нового мовного синтезу, треба було подолати шлях далекий і тяжкий, але хтось мусив іти попереду, і Сковорода йшов, з муками — і для себе, і часто-густо для читача — пробиваючись крізь мовний хаос, строкатість, несформованість, що, на думку сучасного дослідника, «не применшує його значення як українського письменника»[187]. Мовний синкретизм, часом, ніде правди діти, і макаронізм Сковороди (ота сама «вінегретність») — не щось інше, як відбиття складного, неминучого перехідного етапу у формуванні української літературної мови.
Сказане певною мірою стосується і латини, яка, поза сумнівом, наклала свій відбиток на стиль Сковороди, можна сказати — на його світогляд і життєву поведінку. То було доволі вузьке вікно в світ знань і культури, в світ історії, духовних шукань людства, й обрії воно відкривало далеко не неосяжні, та й вибратися через нього на широкий простір неможливо було без утрат і «подряпин». Але іншого шляху в реальних, історично конкретних умовах тодішньої України таким людям, як Сковорода, доля не пропонувала. Перейти на новий ступінь розвитку, в новітню добу вкраїнське письменство не могло, оминувши добу стару, не віддавши їй певну данину.
(Причинки. Проблему «Шевченко і Сковорода», і то в широкому її форматі, совєтські сковородино- й шевченкознавство ніколи не розглядали як пріоритетну; не забуваючи для годиться «застовпити» її (адже класика!), залишали, суттю, на марґінесах. Утім, дивуватися, властиво, немає причин. Енергетичне поле панівної, «найпередовішої» методології, що в її лещатах борсалася наша наука, для проблеми такого ступеня складності було вочевидь заслабким. Це чинник об'єктивний і, зрештою, вирішальний. А були ж і суб'єктивні: острах перед перспективою опинитися в трясовині «буржуазної» компаративістики, і підступна звичність і зручність ідеологічних кліше, і, ніде правди діти, звичайнісінькі лінощі мислі.
Так було. Було та, може, загуло? Може, пішло догори димом? На жаль, не зовсім…
Гірка іронія полягає в тому, що й нині, в непорівнянно сприятливіших для вільної думки умовах, і то у працях поважних учених, ані найменшою мірою не інфікованих марксистсько-ленінською ідеологією, стикаємося не просто з байдужістю до означеної проблеми, а більше — зі сливе прямим і категоричним її запереченням.
Григорій Грабович має цілковиту рацію, коли у студії «Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства» зауважує, що «Шевченкове цитування і фраґментарне згадування Сковороди» є явищем «ілюзорним» і само по собі не може вважатися серйозним арґументом на користь творчого спадкоємства. Але яка функція цього — повторюю — слушного зауваження? Виявляється, воно покликане проілюструвати тезу дослідника, згідно з якою різні етапи історії українського красного письменства мають між собою «дуже слабкі зв'язки, а то й, здається, узагалі їх не мають». На думку Г. Грабовича, «новітня українська література, від Котляревського до Шевченка і Куліша, в основному нічого не почерпнула — ні мови, ні тем, ні норм, ні натхнення — … від середньої доби, тобто і від Сковороди»[188].
Про Котляревського під цим оглядом я вже одного разу мав нагоду висловитися[189], Куліш не є наразі предметом розмови; що ж до Шевченка у зіставленні його зі Сковородою, то тут варто зостановитися.
Якщо визнаємо абсолютно непереконливими арґументи пласкої емпірики та школярського цитування, якщо робимо висновок, що вчорашні підходи справді є безнадійно «вчорашніми», бо виявили свою повну непродуктивність, то хіба не логічним буде, замість попросту відкидати проблему як таку, пошукати арґументів інших, вагомих, методів нових, нетривіальних?
187
Мишанич О. Григорій Сковорода. (1722–1794). // Сковорода Григорій. Твори: В 2 т. — Т. 1. —К, 1994. — С. 30. Питанням мови Сковороди (переважно в ракурсі поетики) цікавився Д. Чижевський — див.: Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму — Тернопіль, 1994; його ж: Українське літературне бароко. — К., 2003. Ґрунтовна розвідка на цю тему — «Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди» — належить Ю. Шевельову (Шереху) — див.: Шерех Юрій. Пороги і Запоріжжя, література. Мистецтво. Ідеології — Три томи. — Т. III. — X., 1998. Деякі аспекти цієї проблематики заторкувалося вище у зв’язку з критикою міркувань про мову Сковороди російського дослідника Л. Софронової.
188
Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 15.
189
Див.: Барабаш Ю. Про дифузійні процеси і явища в історії українського письменства. // IV Міжнародний конгрес україністів. (Одеса. 26–29 серпня 1999). — Літературознавство. Книга II. — К., 2000.