Дух животворить… Читаємо Сковороду

П. Попов, щоправда, висловлював припущення, що Шевченко все-таки був знайомий і з філософськими творами Сковороди[184], хоча жодних арґументів на користь такого припущення не навів. Чи міг поет послуговуватися списками філософських творів Сковороди, буваючи в поміщицьких домах, наприклад, у тих же Лукашевичів? Може, й міг, проте таких свідчень ми не маємо. Натомість є фактом, що ніде в Шевченка не знаходимо ні згадок про цей бік діяльності Сковороди, ні помітних слідів її впливу, бодай віддаленого відлуння. Думка П. Попова про те, що Шевченкові повісті (маються на увазі, ймовірно, передовсім «Близнецы») свідчать буцімто про його знайомство з педагогічними поглядами й засадами Сковороди, має ще менше підстав на визнання обґрунтованою — неупереджене прочитання відповідних сторінок переконує, що розповідь про вчителя юного Никифора Сокири витримано у виразно міфологічному ключі, до того ж її забарвлено в гумористичні тони, тож говорити про якусь цілісну педагогічну концепцію не випадає.

Другий момент, який потребує уточнення.

Авторитет Шевченка такий високий, що його естетичні оцінки, наразі оцінка поезії Сковороди, звісно, не можуть не братися нами до уваги. Але ж це все-таки не дорівнює їхній бездумній абсолютизації. Хіба не було б коректнішим насамперед дати їм переконливе потрактування і пояснення?

Пригадаймо судження Никифора Федоровича Сокири.

Назвати І. Котляревського (навіть взяти до уваги не «Енеїду», а пісню-оду на честь князя Куракіна) «осколком Сковороды» можна лише зопалу. Хоча б з тієї простої причини, що Сковорода, на відміну від багатьох своїх сучасників, од як таких взагалі не писав. Поміж тридцятьма піснями, що склали збірник «Сад божественних пісень», три — 25-а, 26-а і 27-а — присвячені конкретним особам, проте їх витримано не в одичному жанрі, а в дусі барокових шкільних віршів-присвят, дружніх послань, ні в них, ані тим більше у привітальному вірші, написаному Сковородою з нагоди дня народження його дванадцятилітнього учня Василя Томари, не знайдемо притаманної класицистичній оді велемовності й улесливості. Цю засадничу відмінність чітко роз’яснює сам Сковорода в супровідному листі до пісні 25-ї, написаної до «відходу» його друга Гервасія Якубовича з Переяслава до Білгорода «на архімандричий та судейський чин»: «Царів і тиранів ми часто всупереч нашій волі вихваляємо, але з друзями справа зовсім інша. Те, що тут сказано, викликане не силою, не страхом, але прихильністю» (II, 338).