Гордівниця Злата

— Тепер ти бачиш, що кожна з нас колись була нареченою, але так і не встигла стати дружиною. Ми пішли на небо просто від вівтаря в день весілля, але не шкодуємо про це. Ми більше не страждаємо й не мучимося. Ми знайшли спокій. Хочеш стати однією з нас?

— Не знаю. Можливо, — невпевнено відповіла Злата.

— Ну то зречися Землі, ходімо з нами, і ми будемо разом сяяти на небі, звисока дивлячись на людські турботи.

Злата вирушила за астраліями, але раптом зупинилася й похитала головою.

— Мені дуже хочеться спокою, але я не можу зректися Землі. Я повинна повернутися. Хоча не можу згадати навіщо, — розгублено додала вона.

— У спогадах немає спокою, вони здатні лише роз’ятрити душу. Якщо ти хочеш абсолютної душевної рівноваги, не копайся в минулому, — солодкоголосо вмовляли її зоряні діви.

— Ні. Щось тримає мене, ніби частина мене залишилася там. Я повинна зрозуміти, що манить мене на Землю, — рішуче відмовилася Злата.

— Хай буде по-твоєму. Зваж усе — і ти зрозумієш, у чому твоє щастя, — закивали красуні.

Астралії розступилися. Чорний небосхил немов прорвало, і з зяючої діри полився сніп світла. Трохи віддалік від Злати стовп світла вихопив з пітьми сузір’я Терезів. Зірки потьмяніли в блакитному промені, і на місці сузір’я виникли гігантські терези, на зразок аптекарських.

Одна з дів простягла до терезів руки й урочисто промовила:

— Ці терези не можна обдурити. Вони зважують почуття й думки, і допоможуть тобі зробити вибір. А тепер скажи, чи хочеш ти стати зіркою?

— Не знаю, — зізналася Злата.

Порожні чаші терезів заколивалися у пошуках рівноваги.

— Хочеш забути біль, страх, переживання?

— Так, — сказала Злата.

Маленька зірочка, як гирка, упала на праву чашу терезів, і вона злегка опустилася.

— Хочеш стати володаркою своїх почуттів, а не їх рабою? — наполегливо продовжувала астралія.

— Хочу, — кивнула Злата.

Права чаша ще сильніше перетягнула ліву.

— То ходімо ж з нами! — поманили дівчину зоряні красуні.

Але Злата відсторонилася:

— Ні, спочатку я повинна дізнатися, що є дорогого моєму серцю на Землі.

Вона глянула на терези в очікуванні відповіді.

Повітря над лівою чашею згустилося й поступово на ній виникло видіння: чудова статуя з білого мармуру, а поруч неї сумний юнак.

Злата дивилася, і її охопило дивне хвилювання. Серце радісно затремтіло, а на віях заблищали сльози. Вона зрозуміла, що з такою силою манило її до Землі.

— Я люблю, — ледь чутно прошептала дівчина та голосно додала: — Я не можу піти одна.

— Невже ти любиш?! — здивовано перезирнулися астралії.

— Хіба можна не любити її? Які досконалі лінії! Скільки життя в камені, скільки грації та краси! Дивно, але в мене таке відчуття, начебто вона — частина мене. Ця статуя повинна бути моєю, — як уві сні вимовила Злата, зачаровано дивлячись на кам’яну статую.