Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Зимовий сад здавався непривітним і пустельним. Більше Златі нічого було тут залишатися. Зігнувшись від холоду, вона поплелася геть. Мороз усе дужчав. Білий лапатий сніг мовчазно й понуро сідав на землю, замітаючи доріжки. У пошуках виходу дівчина плутала між деревами, раз у раз провалюючись у замети. У легкій сукні мандрівниця промерзла до кісток. Іній лежав на її густих віях, ніжні руки посиніли від холоду, атласні черевички не зберігали тепла, і бідолашній здавалося, що вона ступає по снігу босоніж. Ще недавно Злата сподівалася знайти тут порятунок від туги, що оселилася в її серці, а тепер не сподівалася вирватися з зачарованого місця.
Настали ранні зимові сутінки. З низького білястого неба, як і раніше, сипав сніг. Злата вимоталася й безсило опустилася на землю. Вона більше не відчувала ні болю, ні холоду. Марева обступили дівчину Вона згадала домівку, час, коли вони з батьком сиділи біля каміна. Жаркі поліна весело потріскували за чавунними ґратами, а біля вогню лежала, згорнувшись калачиком, кішка. Посеред кімнати стояла ялинка, прикрашена саморобними прапорцями й цукерками в яскравих обгортках. У будинку витав свіжий запах смоли. Маленьким дівчам Злата раз у раз бігала подивитися, чи не приніс Дід Мороз подарунки. Напевно, це і було щастя.
— Е-гей, так ти зовсім змерзла, — почула вона незнайомий голос.
Крізь дрімоту Злата відчувала, як хтось розтирає її руки та щоки. Дівчина розплющила очі й крізь іній, що осів на її пухнастих віях, побачила незвичайного старого з густою білою бородою до пояса. Його було неможливо не впізнати. У розшитій зірками шубі, підперезаний червоним поясом, у шапці, облямованій хутром, він був знайомий усім дітям і дорослим. Скільки див довелося побачити Златі, але живий Дід Мороз був найдивнішим.
— Я сплю? — прошепотіла вона.
— На щастя, ні. Вчасно ти про мене згадала, а то могла б і навічно заснути, — похитав головою старий. — Ну, нічого. У мене в хаті за чайком швидко відігрієшся.
Він підхопив знесилену дівчину й легко, як пушинку, поніс до себе.
— Та я сама піду. Важко ж, — сказала Злата.
— Що ти, мила. Я до важкого звичний. Під Новий рік кожній дитині подарунок принести треба. Іншим разом з мішком так наносишся, здається більше не встанеш, та ні, я хоч і сивий, а міцний, — розсміявся старий.
Даремно, що його називали Морозом, від нього віяло таким дивним теплом і спокоєм, що Злата, як маленька дівчинка, з вдячністю обхопила старого за шию. Незабаром за деревами з’явився вогник. Дід Мороз вийшов до маленької сторожки. Величезна сніжна шапка насунулася на дах, і через це хатинка була схожою на замет. Під карнизом, мов скляні гірлянди, висіли блакитні бурульки. Зі слюдяного віконця лилося тепле жовте світло.
Старий статечно обтрусив валянки на порозі та зайшов до сіней, занісши з собою клуби морозного повітря. Дід Мороз посадив гостю ближче до печі, вкрив її теплою ковдрою і сказав:
— Зараз чаювати будемо.
Незабаром на столі з’явився начищений мідний самовар, чашки з блюдцями й нехитре частування: рум’яні калачі та бублики з маком.
— Пригощайся, не соромся. Ось тобі варення малинове, від нього будь-яка хвороба втече, — пригощав Злату гостинний хазяїн.
Злата з жадібністю обхопила змерзлими пальцями чашку і, відсьорбуючи гарячий чай маленькими ковтками, з цікавістю розглядала старого. Дід Мороз начебто повернув її в далеке дитинство.
— А як ти опинився в моєму саду? — запитала Злата.
— Довго пояснювати. Вважай, дівчинко, що я тутешній садівник, — старий пустотливо підморгнув.
— Ти — садівник?! — здивовано скрикнула Злата. — А я ж бо думала, що ти…
Дівчина прикусила язика й не закінчила фразу. Ото б посміявся старий, якщо б довідався, що вона прийняла його за Діда Мороза! Спогади дитинства померкли.
Тепер, коли Злата дізналася, що перед нею всього-на-всього слуга, вона по-новому подивилася на старого. Не дивно, що він зі шкіри пнеться, щоб догодити хазяйці. Гордівниця оглянула старого оцінюючим поглядом і глумливо запитала:
— І що, ти справляєшся з садом?
Нотки презирства в голосі Злати не випали з уваги хазяїна.