Гордівниця Злата

Коротка червнева ніч легкокрилим метеликом опустилася на землю, але не встигла струсити пилок зірок зі своїх крил, як у небесному саду, де народжувався кожен новий день, уже готувався розкритися рожевий бутон світанку. Край неба посвітлішав, утративши глибину й соковитість. Зірки зблякли та соромливо відступили. Світло, спочатку бліде й несміливе, усе наполегливіше просочувалося на небосхил. Він наливався блакиттю і наповнювався силою, поки нарешті ніч не змогла витримати натиску народжуваного дня. І тоді промінь сонця, що сходило, прорізав тканину неба, і на неї виплеснулася червона заграва сходу. Вона розтікалася й наливалася золотом. Тієї миті, коли лава сонячних променів сипнула на землю, у королівському палаці пролунав крик дитини. У дружини короля, красуні Злати, народився син.

Гармати салютували потужним залпом. Глашатаї сурмили в труби, розносячи радісну звістку по усьому королівству. Саме небесне світило сповістило про народження королівської дитини. Це був добрий знак. Але так уже повелося здавна: що для одного — щастя, для іншого — горе.

У розкішних апартаментах герцогського замку давня суперниця Злати Агнеса оскаженіло кидалася на всі боки, не знаходячи собі місця від злості. Вона не змирилася з поразкою і не забула образи. Відтоді як принц одружився з дочкою бакалійника, Агнеса серйозно зайнялася вивченням магічних книг. Подейкували, що дедалі частіше в її покоях цілісіньку ніч горіла свіча й блукали дивні тіні. Усе рідше заглядали туди гості. Говорили, що дочка герцога знається з темними силами, і за нею міцно закріпилося прізвисько Чорна герцогиня.

За старовинним трюмо в спальні герцогині ховалися дверцята. Вони вели в потаємну кімнату, стіни якої були обтягнуті чорним шовком, а стеля пописана магічними рунами. На полицях зберігалася безліч чаклунських книг, склянок з отрутами, трав й амулетів для заклинань. Агнеса швидко пробігла очима по полицях і, вибравши все необхідне, взялася до роботи. Змішавши щіпку сушеного листя білені з соком вовчих ягід, герцогиня додала зміїну луску й осину отруту, ретельно розмішала все воронячим пером, підпалила й співучо промовила:

— Ти, чаклунське зілля, лийся, і, Віщунко, вмить з’явися.

У кімнаті здійнялися клуби їдкого сивого диму. Поступово він згустився, і в ньому виникла неясна фігура. Незабаром у ній можна було вгадати стару з лукавою видовженою фізіономією в злинялому капорі й рудуватій сукняній спідниці. У її манерах було щось лисяче. Вона спритно підіткнула довгий хвіст спідниці за пояс і, примружено подивившись на герцогиню, сказала:

— Давненько я не бувала в тутешніх краях. Навіщо тобі знадобилася Віщунка з Лисячої Нори?

— Стара карга! Крутійка! Лиходійка! — замість привітання напалася на неї Агнеса.

Віщунка ображено стиснула губи й розчинилася в повітрі. Але варто було герцогині змовкнути, як вона знову з’явилася в іншому кінці кімнати й спокійно сказала:

— Ну, крутійка я. Ну, лиходійка. І що? Професія в мене така. Яка ж відьма без лиходійства? Чи ти мене з добрих намірів закликала?

Стара єхидно підморгнула Агнесі. Заперечити було нічого. Герцогиня кинула на чаклунку сердитий погляд, але продовжувала вже спокійніше:

— Хіба не ти обіцяла мені звести мерзотницю Злату? І що ж? Вона стала королевою! Хіба не ти обіцяла мені трон? А замість цього я животію у своєму маєтку, а в осоружної вискочки народився спадкоємець престолу. Тепер мені не бачити влади як своїх вух. Що ти на це скажеш, стара брехухо?

— Та чи я не намагалася знищити твою суперницю! — заканючила відьма. — Присягаюся пазурем дракона, я зробила усе, що могла.

— Знати нічого не хочу! — обірвала її Агнеса. — Ти повинна забрати хлопчиська, викрасти, знищити!

— Легко сказати. Його матір’ю опікуються феї. Напевно вони візьмуть під захист і синка. Усі викрадені діти, яким допомагають чарівники, так чи інакше врятовуються. Так уже повелось, — повчально підняла палець Віщунка.

— Невже нічого не можна зробити! — несамовито викрикнула Агнеса, схопила чашу, яка попала під руку, і зі злістю жбурнула об стіну, наче та була винна.

Порцеляна розкололася навпіл. Віщунка глянула на черепки, і на її обличчі заграла тріумфуюча посмішка.

— Хто сказав, що не можна? — потираючи руки, сказала вона й хихикнула: — Хіба я не розумниця! Хіба я не молодець! Навряд чи хто інший зуміє придумати таку хитрість! От так я!