Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Раптом мене знову опосів невимовний страх, який час від часу з’являвся, відколи я вперше побачив моторошну долину і безіменне місто, залите холодним місячним сяйвом. Та, незважаючи на виснаження, я, сидячи навпочіпки, судомно зіщулився і поглянув назад, на чорний коридор і тунелі, що вели нагору, до зовнішнього світу. Почуття, які мене охопили, були схожі на ті, що змусили мене вночі триматися осторонь від безіменного міста, і були настільки ж незрозумілі, наскільки й нестерпні. Втім, за хвилину я відчув ще більше потрясіння, почувши виразний звук — перший, який порушив абсолютну тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий, низький стогін, що линув немов від численних душ, приречених на вічні муки у підземеллі, і лунав він із того коридору, в який я пильно вдивлявся. Поступово гучність зростала, поки у низькому проході не загриміло відлуння, і водночас я відчув наростаючий потік холодного повітря, який, очевидно, струменів з тунелів і міста нагорі. Схоже, подуви цього повітря допомогли мені відновити рівновагу, бо тієї самої миті я згадав раптові пориви вітру, які щовечора і щоранку здіймалися над входом до безодні і один з яких насправді відкрив мені приховані тунелі. Я поглянув на годинник і побачив, що скоро світанок, тож налаштувався протистояти шквальному пориву, який линув униз, до своєї підземної домівки, так само стрімко, як уночі виривався на поверхню. Мій страх знову принишк — звичне природне явище розігнало моторошні думки про невідоме.

Тим часом завивання ставало дедалі гучнішим і гучнішим, з яким нічний вітер ринув у підземну безодню. Я знову припав до землі і марно намагався вхопитися за підлогу, з жахом уявляючи, як через відчинений прохід мене змітає у світлову прірву. Я не очікував такого натиску вітру, і коли зрозумів, що таки сповзаю у провалля, мене охопили зловісні передчуття, а уява почала малювати тисячі нових жахіть. Злостивість повітряної течії пробудила в мені неймовірні фантазії. Я знову зі страхом порівняв себе з людиною, зображеною в тому моторошному коридорі, — чоловіком, якого розірвав на шматки безіменний народ, — бо в тому диявольському вихорі відчувалася нестримна жага до помсти, яка ніби лише посилювалася від усвідомлення власного безсилля. Здається, останньої миті я нестямно закричав — я вже майже втратив глузд, — але навіть якщо й так, мої крики все одно розчинилися у пекельному завиванні примарного вітру. Я намагався повзти проти невидимого вбивчого потоку, але навіть не міг утриматися на місці, бо мене повільно і невблаганно тягло до невідомого світу. Зрештою, розум повністю покинув мене. Я почав безупинно повторювати незрозумілий двовірш божевільного араба Альхазреда, якому наснилося безіменне місто: