Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Здавалося, що час зупинився, аж раптом я знову відчув під ногами рівну підлогу. Я опинився у приміщенні дещо вищому за кімнати у двох менших храмах, що були на неймовірній відстані наді мною. Я не міг стати на повен зріст, але, стоячи на колінах, міг випростатися, і у темряві почав навгад плазувати у різні боки. Скоро я зрозумів, що опинився у вузькому проході, вздовж якого стояли дерев’яні скрині зі скляними віками. Мене змусила здригнутися сама лише думка про те, що може ховатися за полірованим деревом і склом у цій палеозойській безодні. Скрині були, очевидно, навмисне розташовані обабіч проходу на однаковій відстані, вони були видовжені і лежали горизонтально, ніби домовини. Коли я спробував пересунути дві чи три скрині, виявилося, що вони були міцно прикріплені до підлоги.

Прохід виявився доволі довгим, тож я намагався просуватися швидше, але у мене це виходило настільки погано, що збоку, мабуть, виглядало вкрай жахливо; час від часу я наближався до стін проходу і обмацував їх, щоб упевнитися, що ні вони, ні скрині нікуди не звертають. Як людина, що звикла мислити образами, я майже забув про темряву, і моя уява малювала безкінечний одноманітний коридор зі скринями із дерева і скла, так ніби я його бачив навіч. І тоді на мить мене охопили емоції, які неможливо описати, і я насправді його побачив.

Не можу сказати, коли саме моя уява перетворилася на справжнє бачення; але попереду я розгледів світло, яке поступово яскравішало, і раптом збагнув, що бачу тьмяні обриси коридору і скринь, які проступали завдяки якійсь невідомій, неземній фосфоресценції. Спершу все здавалося достоту таким, яким я його й уявляв, оскільки світло було дуже слабке; та, шкутильгаючи і шпортаючись, я продовжив механічно рухатися вперед до світла і зрозумів, що порівняно з тим, що там було насправді, образи в моїй уяві — ніщо. Цей коридор був значно вишуканіше оздоблений, ніж храми у горішньому місті, — довершена пам’ятка найвеличнішого екзотичного мистецтва. Насичені, яскраві, зухвало фантастичні візерунки і зображення складалися у суцільну фреску, лінії і барви якої неможливо описати. Скрині були зроблені з дивної золотистої деревини, а віка — з тонкого скла, і всередині у них були муміфіковані фігури створінь, що своєю гротескністю перевершували навіть найхимерніші нічні жахіття.

Не можна дібрати слів, аби передати, наскільки вони були потворні. Їх можна порівняти хіба що з рептиліями, їхні тіла віддалено нагадували покруч крокодила і тюленя, але загалом це було щось, про що ніколи не чув жоден натураліст чи палеонтолог. За розміром вони були близькі до людини низького зросту, а їхні передні кінцівки закінчувалися невеликими і явно гнучкими стопами, подібно до того, як людські руки закінчуються долонями і пальцями. Та найдивнішими все ж були їхні голови, які своїм виглядом руйнували всі закони природи. На світі не існує нічого, з чим можна порівняти ці створіння — мені водночас спали на думку кіт, бульдог, міфічний сатир і людина. Навіть сам Юпітер не міг би похизуватися таким широким і опуклим чолом, проте роги, відсутність носа і крокодиляча щелепа не дозволяла віднести ці створіння до будь-яких відомих видів. Деякий час я сумнівався щодо справжності цих мумій, підозрюючи, що вони могли бути рукотворними ідолами; та скоро дійшов висновку, що насправді вони були представниками якихось надзвичайно давніх видів, які населяли безіменне місто. На довершення їхньої гротескності, більшість із них була щедро прибрана у коштовні тканини і рясно вкрита золотими прикрасами, коштовним камінням і невідомими мені блискучими металами.