Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Того вечора, коли я дістався замку, Баррі розповів, що то саме через болота почалися всі проблеми. Я прибув до Кілдеррі літнім вечором, коли золото неба підсвічувало зелень пагорбів і гаїв, синяву боліт, на далекому острівці серед яких сліпучою білизною мерехтіли дивні і дуже давні руїни. Захід сонця був прекрасний, але селяни з Беллілоха все попереджали мене, щоб я остерігався, казали, що на Кілдеррі лежить прокляття, тож я ледь не здригнувся, побачивши, як призахідна заграва окропила високі вежі замку. Баррі послав за мною авто, яке чекало мене на станції Беллілох, бо Кілдеррі стояв оддалік залізниці. Селяни сахались і від авто, і від його водія з півночі, але, зблідлі, пошепки зверталися до мене, коли дізнавалися, що я їду у Кілдеррі. І того вечора, коли ми з ним уже зустрілися, Баррі розповів чому.

Селяни втекли з Кілдеррі, тому що Деніс Баррі збирався осушити великі болота. Попри всю його любов до Ірландії, Америка наклала на нього свій відбиток, тож він не міг знести такого марнотратства щодо чудових земель, з яких можна було зрізати торф і відкрити родючі ґрунти. На нього не вплинули легенди і забобони Кілдеррі, і він лише посміявся, коли селяни спершу відмовились допомагати, а тоді, побачивши, що рішення хазяїна незламне, прокляли його і з усім своїм хатнім скарбом повернулися назад у Беллілох. У свою чергу, він найняв робітників з півночі, а коли і слуги втекли, він їх теж замінив. Але Баррі було самотньо серед чужинців, тож він попросив мене приїхати.

Коли я почув, які страхи віднадили люд від Кілдеррі, то реготав так само гучно, як і мій друг, бо ці страхи були божевільні, несосвітенні і цілком абсурдні. Вони були пов’язані з якоюсь безглуздою легендою про болота і про зловісного духа-охоронця, який мешкає у дивних і дуже давніх руїнах на далекому острівці, який я бачив у променях вечірнього сонця. Ходили чутки про танці вогнів у місячному сяйві, про холодні вітри, що віяли теплими ночами, про почвар, зодягнених в біле, що линуть над водами боліт, про примарне кам’яне місто глибоко під болотистою поверхнею. Але найпоширенішим з диких забобонів і заразом прийнятим за абсолютну істину була віра у прокляття, яке спіткає кожного, хто насмілиться потривожити або спробує осушити ці широкі червонясті тванища. Є таємниці, казали селяни, які мають залишатися таємницями, які існували ще, звідколи чума прийшла на дітей Партолана у ті славетні часи, що передують історії. У Книзі Завойовників сказано, що всі ці нащадки греків померли і поховані у Таллаті, але старці Кілдеррі розповідають, що над одним містом зглянулися, його врятувала заступниця, місячна богиня, а лісисті пагорби сховали його тоді, коли немедійці припливли зі Скіфії на своїх тридцяти кораблях[50].