Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Надходила ніч, та цікавість до речей, які я знайшов, здолала страх, тож я залишився серед довгих місячних тіней, які так нажахали мене, коли я вперше побачив безіменне місто. Потемки я розчистив ще один вхід і заліз туди з новим смолоскипом. Усередині я знайшов ще більше дивних каменів і символів, хоча вони також не були зрозуміліші за ті, що мені трапилися у попередньому храмі. Ця кімната була такою ж низькою, але значно менш просторою і закінчувалася дуже вузьким проходом, заставленим темними загадковими вівтарями. Я пильно розглядав ці вівтарі, аж раптом тишу порушили шум вітру і крик мого верблюда знадвору, і я був змушений вийти, щоб дізнатися, що його могло так налякати.
Над стародавніми руїнами яскраво сяяв місяць, освітлюючи густу хмару піску, яку, здалося, з-над сусідньої скелі підняв сильний вітер, який, утім, вже вщухав. Я знав, що це був той холодний піщанистий вітер, який потривожив верблюда, і саме збирався знайти йому кращий прихисток, як випадково глянув угору і побачив, що над самою скелею вітру не було. Це мене спантеличило і знову налякало, але я відразу згадав про раптові місцеві вітри, які я спостерігав і чув раніше, на світанку і на заході сонця, і переконав себе, що все гаразд. Я вирішив, що вітер подув з якоїсь розколини, що вела у печеру, і подивився на пісок, що піднявся, аби прослідкувати, звідки він з’явився; невдовзі я зрозумів, що він дув із чорного входу до храму, розташованого далеко з південного боку, так що звідси його майже не було видно. Я важко брів до храму через густу хмару піску, і коли наблизився до нього, то побачив, що він більший, ніж інші, а прохід до нього, здавалося, був значно менше засипаний піском. Я вже збирався було увійти, аж подув сильний холодний вітер і мало не загасив мій смолоскип. Він несамовито шмагав і зловісно завивав у темному проході, здіймаючи пісок і розвіваючи його серед таємничих руїн. Потроху вітер вщухав, а пісок улягався, доки врешті-решт усе довкола знову стало спокійним; та я відчував чиюсь незриму присутність між примарними руїнами міста, і коли поглянув на місяць, мені здалося, що він дрижить, ніби відображення у неспокійній воді. Важко передати словами, наскільки я був наляканий, та все ж страх не притлумив моєї жаги до відкриттів; тож як тільки вітер ущух, я увійшов до тієї темної ущелини, з якої він виривався.
Як я зауважив ззовні, цей храм був більшим за ті, у які я проникав раніше; імовірно, це була природна печера, якщо у ній гуляли вітри, які з’являлися невідомо звідки. Я міг там стояти на повен зріст, але, втім, побачив, що камені і вівтарі були такими ж низькими, як і в інших храмах. На стінах і стелі я нарешті вперше помітив сліди образотворчого мистецтва первісних людей — дивні нашарування фарби, яка вже вицвіла і обсипалася; із захопленням я роздивлявся плетиво різьблених візерунків на двох розташованих там вівтарях. Піднявши смолоскип над головою, я освітив склепіння і подумав, що воно було занадто правильної форми, щоб мати природне походження. Я дивувався, наскільки вправними інженерами були ці доісторичні каменярі.
Тоді яскравий спалах світла смолоскипа відкрив мені те, що я шукав, — вхід до тих самих віддалених ущелин, аж раптом повіяв вітер, і я мало не знепритомнів, коли побачив, що це був невеликий, вочевидь рукотворний висічений у скелі прохід. Я просунув туди смолоскип і побачив чорний тунель, під низькою склепінчастою стелею якого вели донизу численні маленькі грубо вирубані східці. Ці сходи я завжди бачитиму у снах, відколи мені відкрилася їхня таємниця. Тоді ж я навіть не знав, як їх назвати — сходами чи просто приступками, що стрімко збігали вниз. У моїй голові снували божевільні думки, мені здавалося, що над пустелею проносилися слова і попередження аравійських пророків, що линули із заселених людьми земель до безіменного міста, куди ніхто не наважувався ступити. Проте мої сумніви тривали всього мить, а тоді я ступив у прохід і почав обережно спускатися сходами, ніби на драбині намацуючи ногою кожну сходинку.
Такий спуск може примаритися тільки у нічному страхітті або наркотичному сп’янінні. Вузький прохід, немов якийсь таємничий закинутий колодязь, безконечно вів униз, і смолоскип, який я тримав над головою, не міг освітити глибокого провалля, в яке я спускався. Я втратив відчуття часу і забув поглядати на годинник, хоча мене жахала думка про те, яку відстань я долаю в цьому тунелі. Бувало, спуск ставав то пологим, то стрімкішим, іноді міняв напрямок, а одного разу я натрапив на довгий низький протяглий прохід, у якому мені довелося буквально повзти ногами вперед, тримаючи факел за головою у витягнутій руці. Там не було місця навіть для того, щоби стати на коліна. Далі сходи знову стали крутими, і я продовжував цей спуск без кінця-краю, аж раптом мій смолоскип погас. Думаю, я тоді навіть нічого не помітив, тому що коли це виявив, то все ще тримав його високо над головою, ніби він і досі горів. Мене вивело з рівноваги відчуття чогось дивного, невідомого — того, що змусило мене блукати по землі і шукати далекі, стародавні місця, куди звичайним людям не потрапити.