Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Хай там як, але я нахилився, ухопився за брилу й підштовхнув її ближче до отвору.
— Мерлю! Що ти робиш? — пролунало з печери.
— Шукаю черв’яків, рибалити, — відказав я.
— Агов! Послухай! Припини...
Я засміявся і підкотив брилу ще трохи ближче.
— Мерлю!!!
— Подумав, що ти захочеш, аби двері були зачинені. На випадок дощу, — сказав я. — Але ця штука надто важка. Тож забудь про це. Не переймайся.
Я повернувся й побіг геть. Як на мене, трохи адреналіну йому не завадить.
8
Збігши з кручі, я пішов уздовж підошви пагорба, не зупиняючись, доки не дістався того місця, закритого валунами від сторонніх очей, де викликав драбину.
Тут витягнув одну з чистих карт. Я дуже поспішав.
Коли добув собі олівець, виявилося, що у нього зламаний кінчик. Довелося дістати з піхов меча — а він завдовжки як моя рука — не менше, і застосувати його за новим призначенням.
За хвилину чи дві я вже сидів перед картою, поклавши її на плескувату каменюку, і малював кімнату, в якій зупинявся у Лісовому будинку, дозволивши силам Лоґрусу рухати моєю рукою. Малювати треба було натхненно, вкладаючи в малюнок своє сприйняття цієї кімнати й свої відчуття. Нарешті малюнок було завершено, і я підвівся із землі. Готово, й непогано вийшло. Я відкрив свій розум і дивився на власний витвір, доки він ставав реальністю. Тоді я зробив крок уперед і опинився в кімнаті. Саме тут згадав, що ще хотів запитати у Люка, але було вже пізно.
За вікном тіні від дерев витягнися на схід. Очевидно, я був відсутній довго, майже увесь день.
Повернувшись, я помітив на своєму ліжку, вже засланому, аркуш, під куточком подушки, аби його не здмухнув бриз. Я підійшов, узяв цидулку, прибравши спочатку блакитний ґудзик, що лежав на ній.
Текст було написано англійською. Я прочитав: «Заховай ґудзик у безпечному місці, і хай лежить, поки не знадобиться. Не раджу носити його на собі без потреби. Сподіваюся, що ти вчинив правильно, а ще надіюся незабаром про це дізнатися. Побачимося».
Підпису не було.
Небезпека чи ні, але я не міг залишити цей ґудзик валятися тут. Отже, я загорнув ґудзик в аркуш і поклав собі до кишені. Потім дістав зі шафи плащ, перекинув його через руку.
Тоді вийшов з кімнати. Оскільки клямка була вирвана, залишив двері розчахнутими. Посеред вестибюля зупинився та прислухався, але не почув ані голосів, ані кроків.
Діставшись сходів, я почав спускатись. Її помітив чи не з останньої сходинки, так тихо вона сиділа, праворуч від мене, біля вікна, а на столику біля неї стояли таця зі сиром та хлібом, а ще келих і пляшка вина.
— Мерліне, — зойкнула вона, напівпідвівшись. — Слуги сказали, що ви тут, я хотіла вас знайти, але не змогла...
— Мене терміново викликали у справі, — пояснив я, подолавши останню сходинку й наближаючись до неї через усю кімнату. — Як ви почуваєтеся?
— Звідки ви... Що вам відомо про мій стан? — запитала вона.
— Мабуть, ви не пам’ятаєте нічого з того, що відбувалося з вами впродовж двох останніх днів, — відповів я.
— Ви маєте слушність, — сказала вона. — Сідайте, будь ласка.
І вказала мені на вільний стілець з іншого боку столика.
— Приєднуйтесь, будь ласка, — запросила. — Дозвольте мені запропонувати вам вина.
— Не відмовлюся, — сказав я, побачивши, що вона п’є біле.
Вона підвелася, пройшла кімнатою до шафки, відчинила дверцята й узяла ще один келих. Повернувшись до столу, налила добрячу порцію «Сечі Бейля» й поставила келих біля мене. Я здогадався, що добре вино вони, найімовірніше, притримують для себе.
— Що ви можете сказати про цей мій провал у пам’яті? — запитала вона. — Я була в Амбері, а тоді раптом отямилася тут, а кілька днів зникли, як здиміли.
— Зрозуміло, — мовив я, беручи з тарілки крекер і шматочок сиру. — О котрій годині, приблизно, ви вернулися до пам’яті?
— Сьогодні вранці.
— Вам наразі нема чого хвилюватися, — запевнив її. — Таке більше не повториться.
— Але що це було?
— Просто інколи таке трапляється, — сказав я, пригублюючи вино.
— Це більше скидалося на магію, ніж на грип.
— Може, не обійшлось і без крапельки магії, — погодився з Вінтою. — Ніколи не можна знати, що раптом може навіяти Тінь. Однак для практично усіх моїх знайомих, з якими таке траплялося, все минулося добре, без наслідків.
Вона наморщила брови.
— Але це було дуже дивно...
Я взяв іще кілька крекерів і ковтнув вина. Точно, пристойні напої вони залишають для себе.
— Нема через що перейматись, абсолютно, — повторив.
Вінта посміхнулася й кивнула.
— Я вам вірю. А що ви, до речі, тут робите?
— Зупинився погостювати. Повертаюся до Амбера з далеких місць, — сказав я. — І це нагадало, що мені потрібний кінь. Можете позичити на деякий час?
— Звісно, — відповіла вона. — Коли ви збираєтесь їхати?
— Щойно здобуду коня.
Вона підвелася.
— Перепрошую, я не зрозуміла, що ви поспішаєте. Ходімо, проведу вас до стаєнь просто зараз.
— Дякую.
Відходячи від столу, я прихопив ще кілька крекерів, шматочок сиру й одним ковтком допив вино. Бажав би я знати, де цієї миті літає блакитний туман! Знайшовши непоганого коника, якого Вінта дозволила мені залишити в стайнях Бейлів у Амбері, я осідлав його і взяв за вуздечку. Коник був сірий, а ім’я мав Дим. Надягнувши плаща, я потиснув Вінті обидві руки.
— Дякую за гостинність, — сказав, — навіть якщо ви її не пам’ятаєте.
— Зачекайте прощатися, — мовила вона. — Обігніть патіо та під’їдьте до дверей кухні. Я дам вам зі собою пляшку води і трохи їжі в дорогу. У нас із вами не було бурхливого роману, що випав мені з пам’яті?
— Джентльмен завжди зберігає таємницю, — відповів я.
Розсміявшись, вона штовхнула мене у плече.
— Колись заходьте, якщо будете з візитом в Амбері, — мовила. — Допоможете мені пригадати...
Я приторочив до сідла кілька саков, торбу із сіном для Дима, прихопив довгу мотузку, щоби прив’язувати його. Вінта попрямувала до будинку, а я вивів Дима за огорожу, сів на нього і кружним шляхом поїхав услід за Вінтою. Кілька собак ув’язалися за нами, стрибаючи на мене. Я обігнув будинок і, натягнувши повід, спішився біля кухонних дверей. Дивився на патіо, відчуваючи, що теж хочу мати таке саме, де я вранці міг би сидіти й пити каву. А може, мені просто не вистачало товариства?
Трохи згодом двері відчинились, із них вийшла Вінта й винесла мені вузлик з харчами та флягу. Коли я приторочував усе це до сідла, вона попросила:
— Будь ласка, надішліть моєму батькові звістку, що я повернуся за кілька днів. Скажіть: поїхала до заміського будинку, бо не дуже добре почувалась, але тепер у мене все гаразд.
— Виконаю це з приємністю, — відповів я.
— Не маю поняття, чому ви тут опинились... А якщо це якось пов’язане з політикою чи ще якимись інтригами, навіть і знати не хочу.
— Добре, — кивнув головою.
— Якщо служниця каже, що носила сніданок рудоволосому богатиреві, який, схоже, був тяжко поранений, про це, мабуть, краще забути?
— Гадаю, так.
— Тоді забудемо про це. Але колись я хотіла б почути від вас цікаву оповідку...
— Я б не заперечував. Побачимо, що можна буде зробити.
— Отже, щасливої дороги.
— Дякую. Сподіваюся, все буде добре.
Я потиснув їй руку, повернувся до коня і скочив у сідло.
— До побачення!
— До побачення в Амбері, — попрощалася вона.
Знову вирушивши довкола будинку, я незабаром удруге порівнявся зі стайнями. Проминувши їх, повернув на стежину, що вела в потрібному напрямку. Позаду мене, біля будинку, почав валувати пес, до нього приєднався ще один — із дзвякотом і скавчанням. З півдня задував вітер, він проніс повз мене жмут сухого листя. Я тішився тим, що перебуваю в дорозі, далеко від дому, наодинці з собою. Ціную періоди самотності, бо саме тоді мені найкраще думається, а я мав багато чого обміркувати.