Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Мерліне, — зойкнула вона, напівпідвівшись. — Слуги сказали, що ви тут, я хотіла вас знайти, але не змогла...

— Мене терміново викликали у справі, — пояснив я, подолавши останню сходинку й наближаючись до неї через усю кімнату. — Як ви почуваєтеся?

— Звідки ви... Що вам відомо про мій стан? — запитала вона.

— Мабуть, ви не пам’ятаєте нічого з того, що відбувалося з вами впродовж двох останніх днів, — відповів я.

— Ви маєте слушність, — сказала вона. — Сідайте, будь ласка.

І вказала мені на вільний стілець з іншого боку столика.

— Приєднуйтесь, будь ласка, — запросила. — Дозвольте мені запропонувати вам вина.

— Не відмовлюся, — сказав я, побачивши, що вона п’є біле.

Вона підвелася, пройшла кімнатою до шафки, відчинила дверцята й узяла ще один келих. Повернувшись до столу, налила добрячу порцію «Сечі Бейля» й поставила келих біля мене. Я здогадався, що добре вино вони, найімовірніше, притримують для себе.

— Що ви можете сказати про цей мій провал у пам’яті? — запитала вона. — Я була в Амбері, а тоді раптом отямилася тут, а кілька днів зникли, як здиміли.

— Зрозуміло, — мовив я, беручи з тарілки крекер і шматочок сиру. — О котрій годині, приблизно, ви вернулися до пам’яті?

— Сьогодні вранці.

— Вам наразі нема чого хвилюватися, — запевнив її. — Таке більше не повториться.

— Але що це було?

— Просто інколи таке трапляється, — сказав я, пригублюючи вино.

— Це більше скидалося на магію, ніж на грип.

— Може, не обійшлось і без крапельки магії, — погодився з Вінтою. — Ніколи не можна знати, що раптом може навіяти Тінь. Однак для практично усіх моїх знайомих, з якими таке траплялося, все минулося добре, без наслідків.

Вона наморщила брови.

— Але це було дуже дивно...

Я взяв іще кілька крекерів і ковтнув вина. Точно, пристойні напої вони залишають для себе.

— Нема через що перейматись, абсолютно, — повторив.

Вінта посміхнулася й кивнула.

— Я вам вірю. А що ви, до речі, тут робите?

— Зупинився погостювати. Повертаюся до Амбера з далеких місць, — сказав я. — І це нагадало, що мені потрібний кінь. Можете позичити на деякий час?

— Звісно, — відповіла вона. — Коли ви збираєтесь їхати?

— Щойно здобуду коня.

Вона підвелася.

— Перепрошую, я не зрозуміла, що ви поспішаєте. Ходімо, проведу вас до стаєнь просто зараз.

— Дякую.

Відходячи від столу, я прихопив ще кілька крекерів, шматочок сиру й одним ковтком допив вино. Бажав би я знати, де цієї миті літає блакитний туман! Знайшовши непоганого коника, якого Вінта дозволила мені залишити в стайнях Бейлів у Амбері, я осідлав його і взяв за вуздечку. Коник був сірий, а ім’я мав Дим. Надягнувши плаща, я потиснув Вінті обидві руки.

— Дякую за гостинність, — сказав, — навіть якщо ви її не пам’ятаєте.

— Зачекайте прощатися, — мовила вона. — Обігніть патіо та під’їдьте до дверей кухні. Я дам вам зі собою пляшку води і трохи їжі в дорогу. У нас із вами не було бурхливого роману, що випав мені з пам’яті?

— Джентльмен завжди зберігає таємницю, — відповів я.

Розсміявшись, вона штовхнула мене у плече.

— Колись заходьте, якщо будете з візитом в Амбері, — мовила. — Допоможете мені пригадати...

Я приторочив до сідла кілька саков, торбу із сіном для Дима, прихопив довгу мотузку, щоби прив’язувати його. Вінта попрямувала до будинку, а я вивів Дима за огорожу, сів на нього і кружним шляхом поїхав услід за Вінтою. Кілька собак ув’язалися за нами, стрибаючи на мене. Я обігнув будинок і, натягнувши повід, спішився біля кухонних дверей. Дивився на патіо, відчуваючи, що теж хочу мати таке саме, де я вранці міг би сидіти й пити каву. А може, мені просто не вистачало товариства?

Трохи згодом двері відчинились, із них вийшла Вінта й винесла мені вузлик з харчами та флягу. Коли я приторочував усе це до сідла, вона попросила:

— Будь ласка, надішліть моєму батькові звістку, що я повернуся за кілька днів. Скажіть: поїхала до заміського будинку, бо не дуже добре почувалась, але тепер у мене все гаразд.

— Виконаю це з приємністю, — відповів я.

— Не маю поняття, чому ви тут опинились... А якщо це якось пов’язане з політикою чи ще якимись інтригами, навіть і знати не хочу.

— Добре, — кивнув головою.

— Якщо служниця каже, що носила сніданок рудоволосому богатиреві, який, схоже, був тяжко поранений, про це, мабуть, краще забути?

— Гадаю, так.

— Тоді забудемо про це. Але колись я хотіла б почути від вас цікаву оповідку...

— Я б не заперечував. Побачимо, що можна буде зробити.

— Отже, щасливої дороги.

— Дякую. Сподіваюся, все буде добре.

Я потиснув їй руку, повернувся до коня і скочив у сідло.

— До побачення!

— До побачення в Амбері, — попрощалася вона.

Знову вирушивши довкола будинку, я незабаром удруге порівнявся зі стайнями. Проминувши їх, повернув на стежину, що вела в потрібному напрямку. Позаду мене, біля будинку, почав валувати пес, до нього приєднався ще один — із дзвякотом і скавчанням. З півдня задував вітер, він проніс повз мене жмут сухого листя. Я тішився тим, що перебуваю в дорозі, далеко від дому, наодинці з собою. Ціную періоди самотності, бо саме тоді мені найкраще думається, а я мав багато чого обміркувати.