Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я сів спиною до стовбура дерева, не дуже великого, але й не малого, підмостивши під себе плащ. Лаштуючись стягнути чоботи, з’їв хліба зі сиром та попив води. Меча я поклав біля себе.

Потроху до моїх отерплих м’язів почало повертатися життя. Ароматний дим навіював ностальгічні думки. Наступний сандвіч я підсмажив на вогні.

Довгенько сидів без жодних думок, відчуваючи, як помалу розслабляються натомлені руки й ноги. Хотів, було, зібрати хмизу, перш ніж лягти, але насправді у тому не було потреби. Ніч стояла тепла. З багаттям було просто веселіше.

Проте... Хай там що, а я змусив себе підвестися й заглибитись у хащу. А тоді неквапно роздивитися прилеглу місцевість. Хоча, насправді, відійшов від вогнища головно тому, що мені потрібно було відлити. Свій обхід завершив тоді, коли помітив слабке віддалене мерехтіння на північний схід від себе. Що це було? Ще одна ватра? Відблискував місяць на воді? Ліхтар? Світло сяйнуло лише раз, а потім я його загубив, хоча й крутив головою на всі боки, повернувся назад і трохи пройшов у тому напрямку, де бачив зблиск.

Але я не бажав ганятися цілісіньку ніч за облудним вогником, продираючись крізь чагарник. Перевірив, чи може хтось побачити моє багаття. Його було важко помітити навіть з невеликої відстані. Обійшовши довкола свій табір, я повернувся на старе місце і знову зручно усівся. Вогонь уже догоряв, і я вирішив не заважати йому погаснути. Загорнувся у плащ і дав вітру себе заколисати.

Заснув я швидко. Не знаю, скільки проспав. Не пам’ятаю, чи бачив сни.

Розбудило мене шалене пульсування Фракір. Ледь-ледь розплющивши очі, я поворухнувся, наче уві сні, зронивши правицю поруч з руків’ям меча. Дихав я так само повільно. Почув та відчув порив вітру й уздрів, що він знову роздув жаринки, які заледве жевріли. Але нікого перед собою я не побачив. Нашорошивши вуха, ловив кожний звук, але чув тільки вітер та потріскування вогню.

Здавалося безглуздим схоплюватися на ноги і ставати у захисну позицію, коли я навіть не знав, звідки наближається небезпека, але залишатися мішенню було не менш безглуздо. З іншого боку, я навмисне розстелив плащ так, що спину мені захищала пишна сосна, котра низько опустила свої лапи. Підкрастися до мене ззаду було б непросто, а надто зробити це нечутно. Отже, я міг не боятися негайного нападу з цього боку.

Скосивши очі, подивився на Дима: кінь, здавалося, почав виказувати перші ознаки хвилювання. Фракір і надалі смикала за мій зап’ясток, тепер лише заважаючи мені спостерігати, тому я подумки наказав їй заспокоїтися.

Дим уже стриг вухами, поводив головою, роздуваючи ніздрі. Я помітив, що його тривожить щось праворуч від мене. Він почав задкувати, тягнучи за собою довгу мотузку.

До мене долинув звук, що перекрив шелест трави під копитами Дима, наче хтось наближався до мене з правого боку. Цей звук стих, а тоді я почув його знову. Це не скидалося на звук кроків, радше, наче чиєсь тіло зачепило гілку, і та тихенько рипнула, протестуючи.

Прикинувши, як розташовані дерева та кущі з того боку, я вирішив не рухатись, а дати підкрадачеві наблизитись. Я відкинув ідею викликати Лоґрус і застосувати магічну атаку. Це потребувало б трохи більше часу, ніж я, на мою думку, мав. Окрім того, судячи з поведінки Дима і тих звуків, які розчув, припускав, що до мене наближається тільки одна істота. Втім, я був готовий застосувати в разі потреби деякі заклинання — і наступальні, й захисні, — на додаток до того, якими я захистив себе, лягаючи спати. Але проблема в тому, що на розроблення пристойної серії заклинань може піти кілька днів усамітненої праці, а треба ж їх іще скомпонувати і підготувати так, щоби були напоготові, й тільки тоді потрібної миті матиму їх під рукою. Хоча за тиждень чи два вони почнуть потроху втрачати силу. Інколи заклинання діють довше, інколи менше. Це залежить від тієї енергії, яку ти готовий на них витратити, а також від магічного клімату в тій Тіні, де відбувається дія. Це дуже клопітка справа, якщо ти не впевнений, що вони тобі точно знадобляться за короткий час. З іншого боку, кожний серйозний чаклун мусить мати напохваті хоча б одне заклинання для нападу, одне для захисту і ще одне — для втечі. Але я за натурою ледачкуватий, а ще трохи безтурботний, тому донедавна не потребував таких приготувань. А знедавна у мене не було часу до них вдаватися.

Тому викликати наразі Лоґрус і спробувати захистити себе його межами означало б витратити неймовірні обсяги грубої сили. А це завжди дуже виснажливо для того, хто так діє.

Хай він підійде до мене, і йому доведеться зустрітися з холодною сталлю та зашморгом.

Тепер я відчував, як невідомий наближається, чув м’яке рипіння соснової глиці. Ну, вороже, ще кілька футів... Ходи ближче. Це все, що мені потрібно. Перетни межу...

Він зупинився. Тепер я міг чути рівне, тихе дихання.

А тоді почув шепіт:

— Ти вже маєш знати про мене, магу. В кожного з нас свої трюки, і мені відомі всі твої.