Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Він не схожий на Лабіринт в Амбері, — зауважив я.

— Ні, — погодилася вона. — Може, він нагадує Лоґрус?

— Ні. Насправді, Лоґрус увесь час змінюється. Але залишається кутастим, а тут переважно криві та вигини.

Я ще трохи роздивився цю картину, а тоді повернув Фіоні люстерко.

— Цікаві чари на цьому дзеркалі, — зауважив, бо встиг приглянутись і до нього, поки воно було у мене в руках.

— І набагато складніші, ніж можна подумати, — відгукнулася вона, — бо це не простий туман. Дивися.

Фіона підійшла до початку Лабіринту, неподалік могутнього дерева, і зробила рух, наче намагаючись поставити ногу на яскраву доріжку. Перш ніж вона опустила ногу, невеличкий електричний розряд, спрямований угору, блиснув із Лабіринту й поцілив їй у підошву черевика. Вона швидко відсмикнула ногу.

— Він мене відкидає, — пояснила. — Не дає ступнути. Спробуй ти.

Щось у її погляді мені не сподобалось, але я підійшов ближче.

— А чому крізь твоє дзеркало не можна побачити весь Лабіринт, аж до центру? — запитав я.

— Схоже, опір зростає в напрямку до центру, і там він найбільший, — відповіла вона. — Але чому так відбувається, не знаю.

Я все ще вагався.

— А ще хтось спробував це зробити? — запитав.

— Я приводила сюди Блейза, — сказала вона. — Лабіринт його теж відкинув.

— Окрім нього, ніхто цей Лабіринт не бачив?

— Сюди я приводила ще й Рендома. Але він відмовився спробувати. Сказав, що не збирається просто зараз марнувати на це час.

— Виявив обережність, я думаю. А він мав із собою Камінь?

— Ні. А чому питаєш?

— Просто цікаво.

— Подивимось, як Лабіринт сприйме тебе.

— Гаразд.

Піднявши праву ногу, я обережно наблизив її до лінії. Десь за фут від неї зупинився.

— Щось не пускає мене далі, — сказав я.

— Дивно. Електричного розряду не було.

— Спасибі й на цьому, — відказав я, із зусиллям опустивши ногу ще на дюйм чи два. Нарешті зітхнув. — Марна справа, Фі. Нічого не виходить.

Із виразу обличчя Фіони я зрозумів, що вона розчарована.

— А я сподівалася, — мовила вона, коли я відступив від Лабіринту, — що хтось іще зможе пройти ним. Не лише Корвін. А на тебе, як на його сина, сподівалася найбільше.

— А чому так важливо, аби хтось пройшов крізь нього? Просто тому, що він тут є?

— На мою думку, він є загрозою, — сказала вона. — Треба його дослідити й щось із ним зробити.

— Загрозою? Чому?

— Амбер і Хаос — це два полюси життя, як ми його уявляємо, — пояснила вона, — і містять Лабіринт та Лоґрус, відповідно. Віками між ними була така-сяка рівновага. А тепер цей незаконнонароджений Лабіринт твого таточка руйнує цю рівновагу.

— Яким чином?

— Між Амбером і Хаосом завжди діяв хвилеподібний обмін. А ця штука, схоже, йому заважає.

— Мені здається, це так, наче до склянки з напоєм вкинули зайвий кубик льоду, — сказав я. — Мине певний час, і все владнається.

Вона похитала головою:

— Не владнається. Відтоді, як твій батько створив цю штуку, Тіньові бурі значно почастішали. Вони шматують тканину Тіней. Впливають на саму природу реальності.

— Навряд чи, — заперечив я. — Адже водночас відбулася ще одна, набагато важливіша, подія. Первинний Лабіринт Амбера був пошкоджений, і Оберон його полагодив. Спричинена цим хвиля Хаосу прокотилася всіма Тінями. Вона зачепила геть усе. Але Лабіринт витримав, і все знову ввійшло у норму. Я схиляюся до думки, що усі ці додаткові Тіньові бурі — просто афтершоки[60], та й годі.

— Цікавий аргумент, — сказала вона. — Але що, як ти помиляєшся?

— Я так не вважаю.

— Мерлю, за цим стоїть сила. Величезна сила.

— Не сумніваюся.

— Ми завжди намагалися наглядати за цією силою, розуміти її, контролювати. Бо одного дня вона може перетворитися на загрозу. Чи розповідав тобі Корвін щось, бодай щось, про цю штуку і як нам керувати нею?

— Ні, — відповів я. — Нічого, крім того, що він зробив його поспіхом, аби замінити старий Лабіринт, бо неабияк боявся, що Оберонові, можливо, не вдалося його полагодити.

— Якби ж тільки нам вдалося його розшукати!

— Від нього все ще нема жодної звістки?

— Дроппа каже, ніби бачив його в казино, у Тіні Земля, яку ви з ним обидва полюбляєте. Каже, він був разом із привабливою жінкою, вони випивали та слухали виступ музичного гурту. Дроппа помахав йому рукою і почав прокладати шлях крізь натовп. За словами Дроппи, Корвін його теж побачив. Але коли він дістався потрібного столика, їх там уже не було.

— Це все?

— Усе.

— Небагато.

— Знаю. Але якщо лише він може пройти цією чортовою штуковиною і якщо вона справді становить загрозу, одного дня ми можемо мати страшну халепу.

— Гадаю, ти схильна панікувати, тітонько...

— Сподіваюся, що маєш слушність, Мерлю. Ходімо, доправлю тебе додому.

Я ще раз уважно придивився до цього місця, до всіх подробиць. А також прислухався до своїх відчуттів, бо хотів бути впевненим, що зможу створити для нього Козир. Ні тоді, ні пізніше я не зізнався, що не відчув жодного опору, коли наближав ногу до цього Лабіринту, бо якщо ти ступиш хоч на Лабіринт, хоч на Лоґрус, вороття вже не буде. Або ти пройдеш крізь них до кінця, або вони тебе знищать. І хоч як я полюбляв різні загадки, мої канікули тоді добігали кінця, тож я мав повертатися до університету.